Розділ 18

Еліса Ренто

Я прийшла до тями різко й раптово. Ніби я спала, і хтось сильно струснув мене, змушуючи прокинутися. Ті, хто мене викрав, — а я в цьому точно не сумнівалася, бо не щодня мені дають по голові чимось важким ззаду, — явно не були джентльменами. Я сиділа на стільці, міцно зв’язана по руках і ногах. Через важкість у всьому тілі та нестерпний головний біль я ніяк не могла зорієнтуватися, де перебуваю, і нормально закликати власну магію. Хоча щось мені підказувало: ті, хто все це організував, заздалегідь подбали про те, аби я не могла нею скористатися.

— О, очухалася вже, — почула я десь поруч грубий чоловічий голос і спробувала сфокусувати погляд у бік джерела звуку.

Виявилося, це була якась невелика кімната, схожа на складське приміщення. Тут майже нічого не було, звісно, окрім мене і ще трьох явно недоброзичливо налаштованих чоловіків.

— Сіт, ну ти й добре її приклав, вона он нормально до тями прийти не може, — заговорив уже інший.

— Та що з нею буде? І взагалі, нам що до того? Головне, що жива, а там уже як піде далі.

Раптом двері до кімнати рипнули й прочинилися, впускаючи ще одного чоловіка. Виглядав він значно ошатніше за інших — маю припущення, він у них за головного. Незнайомець окинув мене швидким, оцінювальним поглядом і владно промовив до своїх поплічників:

— Швидко перевірте її на артефакти. Захисного якогось на ній явно немає, раз ми змогли її вирубати, але маячок ніхто не скасовував. Мало які сюрпризи встигли їй презентувати Вердени. Ми й так багато часу з цією втечею втратили. Треба діяти швидко. Листа я вже відправив у маєток герцога. Тепер діємо чітко за планом.

«Значить, не доведеться ставити запитання, де я і чого вони хочуть, — промайнуло в моїй гудячій голові. — Бо на перше вони навряд чи дадуть відповідь, а от на друге я вже почула».

Я — заручниця для родини Верденів. Їхня нова слабка ланка. І що найіронічніше — так безглуздо й легко втрапила в пастку просто біля власного дому. Дуже невчасно батько затіяв усе це зі своїм листом...

Поки я намагалася трохи отямитися й гарячково вигадати бодай якийсь план порятунку, двоє з присутніх чоловіків повільно наблизилися до мене. Один із них грубо вхопив мене за підборіддя, змушуючи підняти голову.

— Давай краще по-людськи, лялечко: кажи, чи є на тобі якісь артефакти?

Я насилу ковтнула гарячу слину, відчуваючи, як до горла підступає нудота від головного болю, але навіть зараз моя дурна звичка закриватися іронією взяла гору. Я змусила свої губи розпливтися в слабкій, глузливій посмішці.

— О, звичайно... На мені зараз артефакт вищого порядку, який за п'ять хвилин спопелить це підземелля разом із вашими немитими головами. Не відчуваєте, як пахне смаленим?

Чоловік, який тримав мене за підборіддя, не оцінив гумору. Його обличчя миттєво спотворилося від люті, а в очах спалахнув небезпечний вогник.

— Ах ти ж стерво... — просичав він, різко відпускаючи моє обличчя так, що голова знову відкинулася назад, вибухаючи новим нападом нестерпного болю. — Вона ще й жартувати здумала. Ми геть не шляхетні пани, красуне, аби терпіти твої вибрики. Раз не хочеш по-доброму — буде по-нашому.

Він зробив короткий крок уперед, і перш ніж я встигла бодай усвідомити його намір, його грубі пальці вчепилися в комір моєї сукні. Тріск дорогої тканини пролунав у тиші кімнати, як гарматний постріл. Матеріал розійшовся під його натиском, оголюючи мої плечі та ключиці.

Холодне повітря складу обпалило шкіру, але набагато страшнішим був липкий, паралізуючий жах, який миттєво затопив мою свідомість. Світ навколо знову закрутився. Голова розривалася від пульсуючого болю, перед очима попливли брудні плями, а крізь це марення і власне безсилля я зрозуміла, що в паніці втрачаю контроль над собою.

— Зупиніться... — прохрипіла я, майже не впізнаючи власного голосу. Здавалося, я задихаюся, слова застрягали в горлі. — Зупиніться... На мені лише перстень. На правій руці. Більше нічого немає.

Моя капітуляція лише розв'язала їм руки. Інший викрадач, той, що стояв трохи позаду, підійшов ближче. Його брудна, шорстка долоня безцеремонно ковзнула по моєму оголеному плечу, спускаючись нижче.

— А дівчинка нічого така, — гидко заржав він, нахиляючись до мого обличчя. — Філіп Верден добре знається на жінках. Може, поки шеф чекає на відповідь, ми трохи...

У моїх легенях остаточно забракло повітря. Мене накрила така дика, глуха паніка, якої я не відчувала ніколи в житті. Серце шалено калатало в грудях, намагаючись пробити ребра, я почала судомно й часто дихати, ковтаючи ротом порожнечу, а сльози безсилля й огиди самі покотилися по щоках. Здавалося, що стіни цієї кімнати стискаються, чавлячи мене.

— Що ви, в біса, творите?! — раптом прогримів від дверей різкий, розлючений голос їхнього ватажка.

Він у кілька кроків підскочив до моїх мучителів і з силою відштовхнув обох назад. Його обличчя було блідим від гніву.

— Які розваги, кретини?! Ви мені весь план зірвете! Живо знімайте з неї той бісів перстень і забирайтеся геть із кімнати! Нам потрібна жива й притомна заручниця, а не труп, який задихнеться від власного переляку до того, як Вердени прочитають ультиматум!

Один із бандитів, невдоволено бурчачи собі під ніс, грубо вхопив мою праву долоню і потягнувся до персня на заручини, який мені подарував Філіп. Але щойно його брудні пальці торкнулися металу, повітря навколо моєї руки здригнулося від потужного магічного спалаху. Почувся тріск електричного розряду, і чоловіка з диким криком відкинуло назад, із силою вдрукувавши спиною в кам'яну стіну складу. Він важко сповз на підлогу, тримаючись за обпалену долоню.

— Якого біса?! — витріщився на нього інший, розгублено переступаючи з ноги на ногу. — Як цю дрянь зняти, якщо вона б'ється магією?!

Ватажок лише роздратовано скривився, дивлячись на мій палець, де артефакт Філіпа продовжував ледь помітно пульсувати захисним світлом. Його очі звузилися, стаючи холодними й безжальними.