Розділ 15

З дня весілля моєї дорогої сестри Жизель минуло рівно три дні. І знаєте що? Нашій жіночій природі варто віддати належне — вона унікальна. На терасі перед тими промоклими світськими курками я трималася як горда, непохитна переможниця, чий спокій не здатна збурити жодна отруйна плітка у світі. Але варто було мені залишитися наодинці зі своїми думками, як уся моя велична броня розсипалася, поступаючись місцем звичайній, всеосяжній і просто-таки випалюючій жіночій допитливості.

О, цей внутрішній детектив, який прокидається в кожній із нас у найменш слушний момент! Ми можемо розгадувати державні таємниці, керувати магічними потоками й тримати оборону перед психологічним тиском, але перед деякими питаннями абсолютно безсилі. Саме вони й не давали мені спокою.

По-перше: про що, в біса, Філіп так довго розмовляв із моїм вельмишановним батьком? Знаючи Астора, він явно намагався або випросити грошей, або вигідно продати якийсь черговий сімейний непотріб під виглядом «весільного посагу».

І по-друге (що, визнаю, мучило мене куди сильніше): хто така, в біса, пані Лавіра?

Три дні. Три довгих дні я намагалася переконати себе, що мені байдуже. Що це просто дурні чутки нещасних жінок, у яких сукні сохнуть повільніше, ніж працюють язики. Але ні. Уся іронія ситуації полягала в тому, що тепер я ловила себе на кожному погляді в дзеркало. Розріз очей? Горда постава? Я серйозно почала порівнювати власне відображення з якоюсь ефемерною жінкою з минулого мого казначея! Святі Творці, якщо Філіп дізнається, як глибоко в мою голову засіли ці безглузді ревнощі, його его розростеться до масштабів нашого королівства.

Проте цікавість роз'їдала мене зсередини, наче сильна кислота, і я чітко розуміла: якщо не дізнаюся правди найближчим часом, то або винайду артефакт для читання думок, або просто збожеволію.

Саме з таким бойовим настроєм, не витримавши нарешті катування власною допитливістю, я рішуче попрямувала до кабінету Філіпа. Останнім часом він усе частіше залишався в маєтку, беручи купу паперів із міністерства додому. Втім, така завантаженість зовсім не заважала нам проводити вечори разом, що не могло не тішити.

— Філіпе, я чесно й гідно трималася цілих три дні, але так більше не можу! — відразу з порога заявила я, не маючи жодного наміру ходити манівцями чи гратися у світські натяки.

Він відірвав погляд від документів, і на його обличчі розцвіла та сама всезнаюча, неймовірно зваблива посмішка.

— Дай-но вгадаю, — з легким тихим сміхом промовив він, відкидаючись на спинку крісла. — Тебе до нестями цікавить моя розмова з твоїм батьком на весіллі?

— То ти, виходить, усе чудово розумів і просто мовчав?! — моєму обуренню справді не було меж. Яка підступність!

— Просто було цікаво, наскільки тебе вистачить, люба, — Філіп безневинно знизав плечима, але в його очах так і танцювали бісики.

— Та я зараз тоді... навіть не знаю, що з тобою зроблю! — я театрально замахнулася на нього кулаком і зрештою не стримала приязної усмішки. — Ну ж бо, викладай уже, що там сталося.

— Нічого насправді цікавого чи нового, — спокійно відповів Філіп. Він підвівся, запрошуючи мене присісти на диван поруч, і турботливо налив мені чашку теплого запашного чаю. — Астор планував, заручившись підтримкою свідків, швиденько закріпити власне рішення щодо нашого весілля та місця його проведення.

— Це як розуміти? — я здивовано підняла брову.

— Він майже з порогу почав хвалитися перед новою ріднею твоєї сестри, що незабаром у їхній родині відбудеться ще одне, значно гучніше весілля. Ба більше — натякав, що воно може статися вже наступного місяця. І це при тому, що між нашими родинами досі не було навіть офіційного знайомства.

— От же хитрий жук! — я скрушно похитала головою і зробила рятівний ковток чаю, намагаючись осмислити почуте.

— Вірогідно, не маючи жодної змоги вплинути на мене напряму, твій батько наївно вважає, що зможе провернути це через моїх батьків, — Філіп легенько, трохи хижо всміхнувся. — Добре, що ти не успадкувала такої наївності від Астора.

— Буду вважати це за комплімент, — визнала я, примружившись. — Але ти краще скажи найголовніше. Як ти його відшив?

— Ну пробач, пробач. А що тут казати? Я з подібним нахабством і спробами маніпуляцій стикаюся на роботі ледь не щодня. Скажімо так: я вельми м'яко натякнув твоєму батькові, що не йому ухвалювати рішення щодо мого життя. Чи, можливо, не зовсім м'яко... Ти не сильно засмутишся, якщо твій батько відтепер мене недолюблюватиме?

— Це станеться хіба що в тому разі, якщо ти раптом оголосиш себе банкрутом, — іронічно пирхнула я, а потім мій тон став значно м'якшим. — І... дякую тобі. Дякую за те, що не піддаєшся на його витівки. І вибач, що моя сім'я завдає тобі стільки клопоту й дошкуляє своїми інтригами.

— Я цілком здатний із цим упоратися, — лагідно промовив Філіп. Він підсів ближче і на мить міцно, надійно стиснув мою руку, заглядаючи просто в очі. — Як я вже колись казав тобі, Елісо: ти цього варта. Як і значно більшого.

Серце солодко тьохнуло від його слів, і я на мить прикусила губу, розглядаючи наші сплетені пальці. Перший раунд моєї допитливості було завершено, але головний бос цього внутрішнього розслідування все ще чекав свого часу. Я глибоко вдихнула, збираючи докупи всю свою сміливість, і випалила просто йому в обличчя:

— Гаразд, із Астором розібралися. А тепер, Філіпе Верден, давай перейдемо до наступного пункту. Хто така, в біса, пані Лавіра?

Філіп на мить завмер. Його брови злетіли вгору від такої раптової зміни теми, а потім він відкинув голову назад і тихо, щиро розсміявся. Цей його низький, оксамитовий сміх завібрував у мене десь під шкірою.

— О, Творці, Елісо... Ти ревнуєш. І це має просто неймовірно милий вигляд, — з неприхованим задоволенням промовив він, підсуваючись іще ближче, так що наші коліна зіткнулися. — І звідки ти взагалі про це дізналася? Твій батько вже й такі плітки збирає?

— Мій батько тут ні до чого, — я театрально закотила очі й ображено схрестила руки на грудях. — Поки ти там чарував світське товариство, я вийшла на терасу подихати повітрям. І абсолютно випадково почула, як чотири вельми поважні леді, чиї зачіски згодом абсолютно випадково постраждали від магії фонтану, обговорювали нас. Вони так завзято шукали причину, чому ти вибрав таку «безприданницю», як я, що дійшли геніального висновку: я — лише твій спосіб забути пані Лавіру. Мовляв, у нас із нею якась просто разюча схожість, особливо розріз очей і горда постава. Тож я чекаю на пояснення!