Розділ 12

— Тут трохи інша ситуація, — повільно промовила я, все ще почуваючись глибоко збитою з пантелику власними раптовими думками.

— О, я бачу, яка тут «інша ситуація», — з неприхованим презирством і гіркотою виплюнув Мартін, запекло звинувачуючи мене поглядом. — Мабуть, ця твоя ситуація називається статусом майбутньої герцогині та нечуваними статками. А я, як наївний дурень, ще хвилювався за тебе! Мені ж бо здавалося, що ти в біді. А тобі, виявляється, просто були замалі титули всіх твоїх попередніх кавалерів.

Хльосткий, гучний звук ляпаса миттєво порушив щільну тишу, що запанувала в кабінеті після цих слів.

Я навіть не відразу до кінця збагнула, як моя рука сама злетіла й опустилася на його щоку. Долоня пекуче пульсувала від удару, але всередині я відчувала дике, шалене задоволення від того, що вчинила саме так. І водночас мене трохи дивувало, що я зреагувала набагато швидше за Філіпа. Хоча, кинувши на казначея швидкий погляд, я чітко побачила: почуте йому дуже не сподобалося, а в його очах спалахнуло щось настільки смертоносне, що Мартіну неймовірно пощастило отримати лише від мене.

— То ось якої ти тепер думки про мене, Мартіне? — тихо, але з тремтінням у голосі промовила я, прямо дивлячись у його ошелешені карі очі. — На біса ти тоді взагалі шпигував за мною? Навіщо прислав сюди свою кішку?

— А як я мав учинити?! — вигукнув він, тримаючись за червоніючу щоку.

У його погляді нарешті з'явилося поступове, присоромлене розуміння того, що він щойно перетнув усі мислимі й немислимі межі.

— Мав би й далі вдавати, що мене для тебе просто не існує, — як і всі ці останні двадцять років, — я зробила коротку паузу, намагаючись перевести подих і вгамувати шалений стукіт серця. — Знаєш, а ти все-таки мав рацію тоді, під час нашої останньої розмови. Після всього, що між нами було, стати знову просто друзями у нас геть не вийшло.

Мартін судомно втягнув повітря, і вся його нещодавня уїдливість та презирство остаточно розсипалися, лишаючи по собі лише оголений, розпачливий біль.

— Я намагався! — палко, майже з криком вигукнув він, роблячи крок до мене, але вчасно зупиняючись під моїм крижаним поглядом. — Я ж намагався забути тебе всі ці роки, Елісо! Але це просто неможливо... Я з самого дитинства закоханий у тебе. Ну от хіба можна було не закохатися в таку добру, чуйну, веселу й неймовірно гарну дівчину, як ти? Я був готовий пожертвувати абсолютно всім на світі, аби тільки бути поруч із тобою!

Я дивилася на нього, відчуваючи, як колишній гнів повільно згасає, залишаючи по собі лише глуху, виснажливу втому. Минуле мало залишатися в минулому.

— А я не була готова до твоїх жертв, Мартіне, — тихо й відсторонено відповіла я.

Більше не сказавши жодного слова, я розвернулася й мовчки покинула кабінет, щільно зачинивши за собою двері.

У коридорі я нарешті змогла глибоко вдихнути, хоча серце все одно калатало десь у горлі. Я повільно пішла геть, навіть не підозрюючи, що в цей самий момент відбувалося за зачиненими дверима, які я щойно залишила.

А там Філіп повільно підвівся зі свого крісла. Повністю зцілена нога вже не завдавала йому жодного клопоту, тож його постать здавалася величавою й загрозливою. Він застебнув ґудзик на піджаку і теж неквапливо попрямував до виходу з кабінету.

Зупинившись біля порога, Філіп на мить затримався, кинув на пригніченого зоомага короткий, пронизливий погляд і зауважив майже буденним, але дуже глибоким голосом:

— Що ж... Мушу визнати, у цьому питанні я з вами абсолютно згоден, пане Мартіне. Протистояти цьому справді неможливо.

Він зробив ледь помітну паузу, даючи супернику можливість усвідомити почуте, а потім сухо додав:

— Мої слуги проведуть вас до виходу. Сподіваюся, дорогу назад ви знайдете без допомоги своїх фамільярів.

***

Я була щиро вдячна Філіпу за те, що він дав мені час побути на самоті, не ліз із розпитуваннями й не намагався примусити до розмови. Мені це було життєво необхідно. 

Ну чому завжди все навалюється водночас? Я тут і так сиджу абсолютно ошелешена усвідомленням того, що, здається, по-справжньому закохалася у Філіпа, а тут на горизонті раптово виникає Мартін і заявляє про свої багаторічні почуття. Цим своїм палким зізнанням він безжально розворушив те минуле, яке я вже давно й надійно поховала в собі під важкою завісою під назвою «Так треба».

Коли день уже майже добіг кінця, у мої двері тихо й делікатно постукали. На порозі стояв Філіп, а поруч із ним — слуга. Казначей тримав у руках пляшку дорогого вина та два кришталеві келихи, а хлопець акуратно закотив до кімнати невеличкий столик, заставлений тарілками з їжею, після чого вклонився й мовчки вийшов.

— Я вирішив, що тобі все-таки варто нормально повечеряти й випити хорошого вина. Людина, яка його купувала, має напрочуд чудовий смак, — із легкою, ледь помітною посмішкою промовив Філіп і невимушено сів на стілець навпроти мене.

— Останнього разу, коли ми пили вино, вечір закінчився трохи незаплановано, — зауважила я, згадавши наше побачення.

— Хіба? — уже відверто й м'яко посміхнувся він.

Філіп без зайвих слів наклав мені в тарілку гарячої їжі, налив у келих вина і просто мовчки чекав, поки я поїм, не кваплячи й ні про що не запитуючи. Я навіть не здогадувалася про це раніше, але така ненав'язлива турбота була саме тим, чого я найбільше потребувала в цю мить.

Коли голод нарешті відступив, я зробила повільний ковток вина, покрутила ніжку келиха в пальцях і, набравшись сміливості, запитала:

— Ти не боявся, коли пропонував мені заміжжя? Нехай і фіктивне. Що, якби я насправді мертвою хваткою вчепилася в тебе й захотіла всього того, про що сьогодні говорив Мартін? Ну, статусу, багатства.

— Я був би тільки за, — підморгнув мені Філіп.

Я ошелешено втупилася в нього, геть не розуміючи, куди в цю хвилину поділися вся строга серйозність, виваженість і холодний прагматизм цього поважного казначея. За всі довгі роки нашого спільного навчання в академії я лише раз бачила, як цей чоловік просто посміхається. А зараз він сидить переді мною в моїй спальні й легковажно підморгує, поки я намагаюся обговорити з ним серйозні речі.