Розділ 10

— Ого, це було... — повільно почала я, гарячково намагаючись вигадати, що сказати далі, адже після такого поцілунку мовчання здалося мені чомусь дивним і навіть небезпечним. — Напрочуд приємно. І несподівано. І ти справді добре цілуєшся. До того ж ми зробили це без жодної дії зілля.

Під кінець своєї тиради я вже звучала швидше трохи розгублено, хоча вино, на щастя, добряче працювало як заспокійливе й розслабляло мої натягнуті нерви.

— Я радий, що ти відзначила мої навички, — з легкою, ледь помітною посмішкою промовив Філіп. — Але ти чомусь зараз виглядаєш так, ніби не надто цим задоволена.

Я лише мовчки дивилася на нього й намагалася збагнути одну-єдину річ: чому я справді так сильно хотіла, щоб він мене поцілував? І чому я геть не могла впоратися з цим дивним відчуттям завмирання серця та лоскотання десь у потилиці, коли він це робив? Я не хочу закохуватися. Кохання — це суцільна проблема. Особливо в нашій заплутаній ситуації. Особливо з моїм непростим характером. Особливо коли через пів року я матиму просто зібрати речі й піти.

— А от тепер ти виглядаєш так, ніби думаєш про щось не надто приємне. — Філіп зробив коротку паузу й, м'яко взявши мене за руку, тихо промовив: — Якщо хочеш, ми можемо поки що завершити наше побачення. Так принаймні ми обоє зробимо вигляд, що все пройшло ідеально.

Ці слова миттєво зачепили мою гордість. Утікати? Мені? Ну ні, Еліса не з тих, хто підтискає хвоста після першого ж прояву ніжності!

— Я залишаюся, — твердо відрізала я, зухвало підкинувши підборіддя й не поспішаючи забирати свою руку з його долоні. — І нікуди я не збираюся тікати. Подумаєш, поцілунок. Я цілком здатна впоратися з усім цим без зайвої паніки й трагізму.

Філіп зацікавлено примружився, а в його очах знову затанцювали ті самі підступні бісики, яких я дедалі частіше почала в ньому помічати.

— О, справді? — він повільно нахилився трохи ближче, обпалюючи мої губи своїм теплим подихом. — То, може... перевіримо твою витримку і повторимо? Ще раз?

Моя відвага миттєво випарувалася, поступившись місцем голому інстинкту самозбереження. Серце зрадницьки гупнуло об ребра. О ні, другого раунду за такий короткий час мій тверезий глузд точно не переживе.

— Ой, ти знаєш, я раптом згадала, що мені терміново треба написати листа додому! — випалила я перше, що спало на думку, і поспіхом відсахнулася назад, мало не перекинувши свій келих. — Прямо зараз. Дуже важлива справа — ніяк не може почекати.

Філіп на мить застиг від такої відверто безглуздої відмовки, а потім не витримав і щиро, голосно розсміявся. Його сміх був таким чистим і невимушеним, що я мимоволі залюбувалася ним.

— Звичайно, — крізь сміх промовив він, піднімаючи руки в примирливому жесті. — Лист додому — це надзвичайно важливо. Я навіть не смію сперечатися з такою поважною причиною.

***

Дорога назад, на мій подив, пройшла в цілковитій тиші. І я була щиро вдячна за це Філіпу. Його тактовність зараз рятувала залишки мого самовладання, бо насправді я й сама не знала, чого хотіла більше: утекти якомога далі чи повернутися назад у сад і продовжити те, що там сталося.

Тому наступного дня я, як відповідальна й урівноважена доросла людина, ухвалила цілком логічне та зважене рішення: просто уникати Філіпа. Бо, як виявилося, я вже й не така смілива, особливо коли це стосується його і того клятого поцілунку. Але в моєму геніальному плані була одна невеличка прогалина: я жила в його сімейному маєтку, пліч-о-пліч із його родиною. Наскільки успішним могло бути моє уникання господаря дому так, щоб це не привертало зайвої уваги? Правильно, шанси дорівнювали нулю. Коли по обіді вже навіть слуги знали, що я всіма силами намагаюся не потрапляти Філіпу на очі, я вирішила, що варто тимчасово забарикадуватися у своїй кімнаті. Бодай доти, доки не впорядкую думки.

Прямуючи довгим коридором до свого крила, я час від часу ловила себе на дивному відчутті, ніби хтось невідступно стежить за мною. Проте щоразу, коли я різко оберталася, позаду не було жодної живої душі. Я вже почала серйозно думати, що на тлі вчорашніх подій у мене розвивається параноя. З іншого боку, я звикла довіряти своїм інстинктам. Шосте чуття жодного разу мене не підводило. Ну, хіба що вчора в саду... і то зовсім трішки.

У якийсь момент нерви не витримали, і я майже побігла. Я точно знала, що за наступним поворотом уже будуть мої двері, а головне — там, біля великого вікна, ховалася невеличка архітектурна ніша. Заскочивши за поворот, я миттєво пірнула в це сховище, затамувала подих і приготувалася влаштувати очну ставку своїй параної.

Хвилин із п'ять ніхто не показувався. Я вже подумки почала висміювати себе за те, що через надлишок емоцій навигадувала казна-що, аж раптом повз мою схованку навшпиньки промайнуло щось маленьке й пухнасте.

Я придивилася й миттєво впізнала свого «небезпечного переслідувача».

— Ану стояти! — крикнула я і практично вистрибнула з ніші прямо позаду пухнастої шпигунки.

Але ця мала паскуда не розгубилася. Побачивши мене, вона лише зневажливо нявкнула і чимдуж кинулася навтьоки.

— Е ні, йди до мене, маленька зраднице! — азартно прошипіла я, зриваючись із місця.

Слуги, які траплялися мені на шляху, лише здивовано притискалися до стін і проводжали мене шокованими поглядами. Звісно, ніхто з них не наважився вголос запитати, чому поважна наречена майбутнього герцога з розпатланим волоссям женеться за кішкою парадними галереями. Що ж, мабуть, ще кілька моїх шалених витівок у цьому маєтку — і вони взагалі перестануть чомусь дивуватися.

Я впізнала цю кішку відразу. Вона виглядала точнісінько так само, як улюблениця з мого дитинства. І ні, вона не була просто схожою — це точно були близькі родички. Ба більше, я навіть здогадувалася, чому саме вона опинилася тут і чиїх це рук справа. Ну нічого, от спіймаю цю пухнасту паскуду — і її власник точно з'явиться до мене особисто. А там я вже влаштую йому гарячий прийом і покажу, як шпигувати за старою знайомою!