Розділ 9

На свій величезний подив, увесь наступний тиждень я провела в палкому передчутті цього клятого побачення. І, чесно кажучи, мене це серйозно лякало. Що взагалі зі мною коїться? У моєму житті й раніше були стосунки, легкий флірт і романтика, але я завжди вважала все це приємними, проте абсолютно непотрібними речами. Шлюб взагалі ніколи не входив до моїх планів — гіркий приклад власних батьків став для мене найкращим щепленням від рожевих ілюзій про «довго й щасливо».

А зараз мене просто зсередини з'їдала цікавість. Що, в біса, може придумати Філіп?

Я з повною відповідальністю усвідомила, що геть не розумію цього чоловіка. В академії він здавався втіленням нудьги: стриманий, тихий, застібнутий на всі ґудзики й абсолютно передбачуваний. А тепер переді мною постала зовсім інша людина. Або ж він завжди був таким, просто я через свої упередження нічого про нього не знала.

Коли призначений день нарешті настав, Філіп зустрів мене біля портальної арки, що розташовувалася в підземеллях маєтку.

— Нам доведеться трохи скористатися порталом, — попередив він, налаштовуючи магічні координати.

Я лише зацікавлено підняла брови, але слухняно ступила слідом за ним у мерехтливе марево переходу. Проте, коли простір навколо нас стабілізувався, я розгублено озирнулася. Ми стояли перед величезною будівлею з готичними шпилями. Це була стара магічна школа для дітей, де колись здобували початкову освіту. Через те, що з кожним поколінням народжувалося все менше малюків із магічним даром, цей заклад закрили ще років сто п'ятдесят тому. Але я чудово пам'ятала ці стіни. Я сама навчалася тут у дитинстві. Щоправда, з певних причин провчитися мені довелося недовго — згодом я закінчувала освіту вже вдома.

— Серйозно, Філіпе? — я скептично склала руки на грудях і повернулася до свого супутника, намагаючись приховати раптову хвилю ностальгії. — Покинута початкова школа? Ти вирішив влаштувати мені екскурсію місцями мого дитинства?

— Просто дай мені шанс і довірся, — м'яко всміхнувся він і жестом запросив мене йти за ним.

Він упевнено повів мене обхідними коридорами, і невдовзі ми вийшли на задній двір, де колись розкидався шкільний сад. І ось тут я замерла, миттєво втративши весь свій сарказм. Оціпеніла, бо просто не впізнавала цього місця.

Хтось перетворив занедбані хащі моїх дитячих спогадів на справжнє диво. Посеред двору виблискувало невелике штучне озеро, у прозорій воді якого плавали латаття, а на березі шурхали якісь дрібні й зовсім не лякливі магічні тваринки. Навколо підіймалися неймовірної краси розлогі дерева та пишні кущі.

Але головне було під ногами. Увесь простір довкола, наскільки сягало око, був укритий суцільним, ніжним килимом зі звичайних ромашок. Тих самих простих польових квіток, якими в дитинстві бавляться всі діти, а особливо дівчатка, коли плетуть із них пишні вінки.

Я кілька секунд мовчки дивилася на це квітуче біле море, намагаючись звести докупи свої дитячі спогади й те, що бачила перед собою зараз.

— Що сталося з цим місцем? — нарешті тихо запитала я, повертаючись до Філіпа. — Я мало що пам'ятаю зі своїх тутешніх уроків, але цей двір точно ніколи не був таким. Тут росли звичайні бур'яни та напівсухі кущі.

Філіп м'яко всміхнувся, заклавши руки в кишені штанів, і окинув сад теплим поглядом.

— Один мій хороший знайомий нещодавно викупив цю покинуту територію, — спокійно пояснив він. — Він вирішив повністю її переробити й облаштувати цей сад як особливий подарунок для своєї дружини. Тож сподіваюся, ти вибачиш мені те, що я так безсоромно скористався чужою романтичною ідеєю. Мені просто дуже хотілося вірити, що це місце тобі сподобається.

Я знову поглянула на ромашковий килим, відчуваючи, як усередині тане останній захисний бар'єр. Замість пафосних ресторацій чи демонстрації багатства, він привів мене туди, де панували спокій, затишок і простота, яку я так цінувала.

— Воно неймовірне, — щиро зізналася я, і на моєму обличчі сама собою розпливлася м'яка посмішка. — Серйозно, Філіпе, це місце виглядає просто як сад моєї мрії. Тож так і бути — цього разу я пробачу тобі те, що ти поцупив чужу ідею. Але тільки тому, що в тебе чудовий смак на чужі ідеї.

Філіп лише тихо всміхнувся, задоволений моєю відповіддю, а в його очах майнув той самий живий, іронічний вогник. Він зробив запрошувальний жест рукою в бік затінку під розлогим деревом біля озера.

— У такому разі, панно Елісо, чи не погодитеся ви розділити зі мною пікнік?

***

Ми влаштувалися на м'якому пледі в затінку старого дерева. Подальша наша бесіда текла невимушено й легко. Ми говорили про все на світі й водночас ні про що конкретно: трохи розпитували один одного про роботу, згадували кумедні випадки з минулого та ділилися кулінарними вподобаннями. Чудове вино, яке Філіп завбачливо захопив із собою, та магічна атмосфера ромашкового саду дивовижно допомагали підтримувати цей теплий настрій.

Коли сонце почало повільно клонитися до горизонту, а в моїй голові від алкоголю з'явилася приємна, розслаблююча легкість, я раптом не витримала. Питання, яке мучило мене вже давно, само собою зірвалося з язика.

— Філіпе, а чому ти взагалі вирішив піти в казначеї? — я підперла щоку долонею й уважно подивилася на нього. — Тобі ж ще за часів нашого навчання пророкували майбутнє геніального артефактора. Твої випускні проєкти вважалися шедеврами, навіть попри те, що нашої магічної академії вже теж немає. Але, наскільки я знаю, за останні років десять ти не створив більше жодної речі.

Філіп на мить задумався, крутячи в пальцях ніжку кришталевого келиха. На його губах з'явилася легка посмішка.

— Мені приємно, що ти так добре пам'ятаєш мої студентські роки, Елісо, — м'яко зауважив він, а потім його погляд став серйознішим. — Насправді причина банальна: я більше не бачу того, що хотів би створити. Ще з самого дитинства моєю єдиною метою було робити корисні, прикладні й незвичні речі, які дійсно полегшували б життя звичайним людям і привносили б у нього щось цікаве. Мої перші дитячі винаходи тоді мало хто приймав, більшість лише скептично хитала головами, але, на щастя, знайшлися люди, які палко мене підтримали й не дали кинути улюблену справу. Проте згодом я досягнув свого мінімуму в цьому напрямі, і почалося самоповторення. Тому, коли король запропонував мені очолити казначейство, я погодився. Зрештою, з цифрами я завжди ладнав не гірше, ніж із магічними рунами.