Розділ 7

Філіп Верден 

День видався довшим, ніж я розраховував. Цій роботі, здавалося, немає кінця. Я іноді навіть ловив себе на думці, чому я взагалі погодився на цю посаду, а потім згадував, що це те, чим я можу займатися і що мені наразі відносно подобається.

Коли я нарешті повернувся до маєтку, за вікнами вже давно стемніло. Останні кілька годин минули в компанії звітів, документів і людей, які чомусь завжди згадують про найважливіші справи наприкінці робочого дня. Я втомлено потер перенісся і піднявся сходами на другий поверх. Як би дивно це не звучало, але найбільше мене хвилювала не робота і не моя власна втома. А Еліса. Сьогодні був її перший повноцінний день у маєтку, а я фактично залишив її саму розбиратися з усім. Звичайно, тут навряд чи хтось міг її образити, але все одно відчуття було неприємне.

Зупинившись біля дверей її кімнати, я постукав. Відповіді не було. Я зачекав кілька секунд і постукав знову. Тиша. А потім із кімнати долинув якийсь дивний гуркіт, наче щось упало. І можете вважати мене параноїком, але мені це не подобалося. У її кімнаті нічого не мало падати.

— Елісо, ти там? У тебе все гаразд? — голосно запитав я.

— Так! — почувся нарешті голос із кімнати.

І майже відразу після цього щось гучно гримнуло вдруге. Я кинув погляд на двері.

— Це зовсім не схоже на «все гаразд».

— Зараз! — долинуло у відповідь. — Просто зачекай хвилину!

Потім щось знову загуркотіло. Ні. Мені це вже не подобалося. Зовсім. Я натиснув на ручку дверей і зайшов усередину. І на кілька секунд просто завмер.

— О Творці. Що ти робиш? — від побаченого в моїй голові раптово виникла безглузда думка. Хоча, можливо, і не настільки безглузда. Але ж навіщо їй так робити?

Еліса так різко смикнулася від несподіванки, що я ледь сам не здригнувся. Вона перелізла за межі широкого підвіконня, а половина її корпусу вже була за вікном. Однією рукою вона трималася за раму, а другою тягнулася кудись вниз. У мене всередині неприємно похололо.

— Філіпе! Не лякай так людей! — обурилася вона, повертаючи голову в мій бік.

— Це я тебе лякаю? — не витримав я. — Елісо, ти зараз буквально висиш із вікна другого поверху!

— Я не висю. Бачиш? Я он однією рукою тримаюся за раму, — не зупиняючись, продовжила вона робити «щось».

— А як це тоді називається? — я швидким кроком підійшов до неї.

— Я намагаюся дістати книжку, — нарешті повернувшись назад усім тілом до кімнати й поглянувши на мене, промовила вона.

— Яку ще книжку?

Вона сердито махнула рукою вниз. Я простежив за її жестом і нарешті побачив причину всього цього безумства. Невелика книга лежала на вузькому кам'яному виступі зовні. Кілька секунд я просто мовчав. Бо намагався усвідомити побачене. Моя наречена ризикувала звалитися з другого поверху через книжку. Через звичайну книжку.

— Елісо, скажи мені чесно, що саме відбувалося у твоїй голові, коли ти вирішила, що це хороша ідея? — я схрестив руки на грудях і подивився на неї. — Можливо, я чогось не знаю про водних магів і вас справді тягне до небезпечних висот?

— По-перше, я нікуди не вилазила, — обурено відповіла вона. — По-друге, книжка лежить буквально на відстані витягнутої руки. А по-третє, ти зараз поводишся так, ніби я намагалася втекти.

— Якщо дивитися збоку, то виглядало це приблизно саме так. Я кілька разів стукав. Ти не відповідала. Потім у кімнаті щось падало, гриміло, а коли я зайшов, то побачив тебе наполовину за вікном. Вибач, але в той момент у мене було дуже мало причин думати, що нічого страшного не відбувається.

— Нормально все і відбувалося! — фиркнула вона. — Книжка впала. Я хотіла її дістати. Кінець історії. Не потрібно робити з цього державну кризу.

— Саме відсутність будь-якого плану мене і лякає найбільше.

— Це зараз було образливо, — вдавши обурення, промовила вона.

— Зате чесно, — я легенько посміхнувся, відчуваючи, як страх починає відступати.

— Знаєш, я починаю підозрювати, що ти маєш про мене якусь дуже дивну думку.

— Після знайомства з тобою я взагалі почав розуміти, що ти ламаєш усі мої думки та уявлення про тебе.

Я підійшов ближче і виглянув через вікно вниз. І тільки тепер усвідомив, наскільки далеко вона нахилилася. Достатньо одного невдалого руху. Одного. Не думаючи більше ні секунди, я взяв її за лікоть і обережно відвів від вікна трохи далі.

— Філіпе! — явно не схвалюючи такого мого жесту, викрикнула Еліса.

— Стій спокійно, — якомога спокійніше і ввічливіше промовив я.

— Я майже дістала її!

— Саме це мене і хвилює.

Лише коли вона була на безпечній відстані від вікна, я відчув, що можу нормально вдихнути. Дурне відчуття. Наче весь цей час щось стискало груди. Я нахилився через вікно, без особливих зусиль дістав нещасну книжку і простягнув її Елісі. Вона відразу забрала її з моїх рук.

— От бачиш. Нічого складного. Ще трохи — і я б зробила те саме без усієї цієї драми, — не поступаючись своїм, промовила вона.

— Ти справді не розумієш, що могла впасти?

— У мене водна магія.

— Це не робить тебе безсмертною.

— Але суттєво покращує шанси.

— Творці, дайте мені терпіння.

— А ти драматизуєш.

— Елісо, люди зазвичай теж не планують падати перед тим, як падають, — уже більш роздратовано промовив я.

— Зачекай, — несподівано промовила Еліса тим тоном, який мені вже не подобався.

— Що? — здається, я не хочу чути те, що вона там собі вже придумала.

— Ти справді подумав, що я тікаю?

Я мовчки подивився на неї. Адже я справді так подумав. Десь глибоко всередині я допустив думку, що вона не витримала й дня у цьому маєтку зі мною і моєю родиною. Що для неї все-таки надто важке це фіктивне заручення. Еліса застигла.

— Ти справді так подумав, — подив відобразився на її обличчі, і вона повільно промовляла ці слова.

— У мене було кілька версій того, що відбувається.

— І втеча була однією з них?

— Коли я побачив тебе у вікні — так.