Розділ 6

Виснажена останніми подіями й знайомством із родиною Філіпа, я просто впала в ліжко і заснула. Ліжко виявилося напрочуд зручним, а відчуття води поруч заколисало мене, як малу дитину. Тому, коли я прокинулась, то навіть не відразу зрозуміла, що, скоріш за все, проспала до обіду. Гарна гостя, нічого не скажеш. Хоча, судячи з учорашньої поведінки Філіпа та його батьків, гостею мене тут не вважали. І, чесно кажучи, це мені не подобалося. Було видно, що всі в цьому маєтку чудові люди, особливо батьки Філіпа, навіть попри дещо стримане ставлення його матері до мене. Тому не хотілося б засмучувати їх нашим обманом. Сподіваюсь, що за ці пів року я сама не встигну прикипіти всією душею до них.

Я ще кілька секунд лежала, дивлячись у світлу стелю, а потім перевела погляд на декоративну водойму біля вікон. Вода була абсолютно спокійною, прозорою, і в ній красиво відбивалося ранкове світло. Чесно кажучи, я вперше бачила щось настільки дивне й водночас затишне просто посеред кімнати. Артефакторники, що з них узяти. У них навіть декор виглядає так, ніби коштує дорожче за половину нашого будинку. Я важко видихнула й таки підвелась із ліжка.

Я вирішила привести себе до ладу і спуститися вниз. Хоча дивним було те, що ніхто зі слуг мене не розбудив і тим паче не турбував. Виходячи з ванної кімнати, я помітила величезну шафу на всю стіну. І коли через цікавість відчинила її, то навіть не знала, що й думати. Вона була повна жіночих речей. І ні, не чиїхось старих, а геть зовсім нових. І щось глибоко всередині підказувало мені, що, якщо я візьму одну з цих суконь, вона виявиться ідеальною для моєї фігури. Я провела пальцями по одній із тканин і тихо фиркнула. На скільки ж далеко здатен зайти Філіп у цій грі з фіктивними заручинами? Можливо, мої сукні трохи й не дотягують до рівня нареченої майбутнього герцога, але, як на мене, це все було занадто. Треба неодмінно поговорити про це зі своїм «нареченим». І що найгірше — мені чомусь навіть подобалось, що він подумав про такі речі. Оце вже дійсно тривожний симптом.

Спустившись униз, я відразу помітила одного зі слуг маєтку. Він чемно повідомив, що пан Філіп дав розпорядження накрити для мене на стіл, щойно я прокинуся. Мене це цілком влаштовувало, бо їсти хотілося знову. Що вже казати — я мала гарний апетит і, хвала Творцям, фігуру, яку їжа не псувала. Єдине, чого хотілося, — поїсти на свіжому повітрі, тим паче погода дозволяла. Але я не знала, наскільки доречно буде просити про це слугу і які розпорядження їм узагалі давали щодо мене. Але ситуацію врятував батько Філіпа — пан Рейнар.

— Елісо, доброго ранку, — з усмішкою промовив він, а потім зробив паузу і додав: — Чи, вірніше, вже дня. Бачу, кімната тобі сподобалась, раз ти так гарно виспалась.

— Перепрошую, пане Рейнар, — трохи зніяковіло відповіла я.

— Та все добре, — відмахнувся він. — Я все прекрасно розумію. Я б на твоєму місці після жартів Арманда взагалі втік. Ти не проти, якщо я складу тобі невелику компанію за їжею?

— Залюбки, — промовила я з усмішкою. — Єдине… чи буде доречно попросити накрити на стіл десь у саду, якщо тут є таке місце?

— О, Творці, мій син навіть не подумав зробити тобі екскурсію. Робота геть забила йому голову, — уже більш серйозно промовив він. — Але гадаю, я зумію виправити цю прикрість. Так і бути, допоможу йому цього разу. Сподіваюсь, ти не проти, Елісо?

— Я тільки за.

***

Що перше спадає вам на думку, коли ви чуєте слово «сад»? Правильно: квіти з клумбами, дерева, можливо, якась лавка чи стіл. Але те, що побачила я, було неймовірним і не дуже схожим саме на сад. Це була ніби відокремлена територія, огороджена живим парканом із зелених кущів, посеред якої стояла неймовірно гарна альтанка. А довкола неї — безліч квітів. Тільки не справжніх. Вони були створені з металу, каміння та магії. Це виглядало так, ніби сад завмер у якомусь одному моменті. Дивна краса, але вона захоплювала.

— Майже всі ці квіти створив Філіп, — заговорив Рейнар, помітивши моє захоплення, яке швидко змінилося здивуванням. — Якось, коли він був ще зовсім малим, то зірвав в іншому саду квітку для Селести. Але поки він ніс її матері, та майже зів’яла через спеку. Побачивши це, він так голосно розридався, що ми хвилин тридцять намагалися його заспокоїти. І пояснити, що це нормально. Квіти не можуть жити довго, особливо відірвані від коріння.

Я мимоволі усміхнулась, намагаючись уявити маленького Філіпа Вердена, який плаче через зів’ялу квітку. Чомусь у моїй голові це взагалі не вкладалося.

— Після цього він на деякий час став дуже мовчазним, — продовжив Рейнар. — Постійно щось майстрував сам у кімнаті, і ми вже почали хвилюватися. Аж поки одного дня він не приніс свій витвір Селесті.

Рейнар жестом вказав мені на стіл в альтанці. Я підійшла ближче і помітила серед їжі та напоїв, просто посередині столу, невелику квітку, зроблену з дроту та дрібного каміння. Вона трохи нагадувала ромашку. Робота була ще доволі незграбною, але виглядала неймовірно мило.

— Цього разу він подарував Селесті квітку, яка не зів’яне, — з легкою усмішкою промовив Рейнар. — І з того часу почалась ця його дивна пристрасть. Звичайно, з дорослішанням квітів ставало все менше. Але ті, які він створював далі, були вже значно складнішими й красивішими. Так і з’явився цей сад вічних квітів.

— Я навіть не знаю, що сказати, — трохи розгублено промовила я, сідаючи за стіл і роздивляючись усе довкола. — Мабуть, маленький Філіп був більшим романтиком, ніж зараз.

— Він нікуди не подівся, — спокійно відповів Рейнар. — Просто тепер його романтичні жести виглядають трохи інакше.

І чомусь у цей момент він дуже красномовно подивився на мене.

Здається, я чудово зрозуміла, про що саме йдеться. Перед очима одразу спливли моя кімната, водойма і шафа, повна нових речей.

— Раз я вже зумів тебе трохи здивувати й зацікавити, то пропоную спочатку поїсти, — усміхнувся Рейнар. — А потім я проведу тобі нормальну екскурсію маєтком.

***