Розділ 5

На мій подив, Филіп особисто провів мене до відведеної для мене кімнати. І вона була просто неймовірна. Велика, простора, наповнена світлом. Уздовж однієї зі стін, де тягнулися високі вікна, була невелика декоративна імітація водойми з прозорою водою й темним камінням на дні. Я навіть на секунду зависла біля неї, не очікуючи побачити щось подібне.

— Я подумав, що біля води тобі буде комфортніше. Все-таки твоя магія водяна, — промовив Філіп, мабуть, помітивши мою реакцію.

Він кивнув слузі. Той мовчки заніс мою валізу всередину й одразу вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

— Це дуже люб'язно з твого боку, — промовила я, переводячи погляд далі по кімнаті.

І тут мою увагу привернуло величезне ліжко. Ні, не так. Величезне ліжко. Я навіть мимоволі звела брови. Друга річ вже в цій кімнаті, яку я не очікувала побачити. Звісно, ліжко — це не щось незвичне, але ж не такого розміру. Він що думає, я уві сні танцюю чи повзаю?

— Вау… Та на цьому ліжку можна багато чого робити, — пробурмотіла я раніше, ніж встигла подумати.

Мені здалося чи на цих словах Філіп ледь помітно всміхнувся?

— Елісо, гадаю, вже час перейти на «ти», — спокійно сказав він.

— Здається, ти, Філіпе, це зробив уже бозна-коли, — промовила я, ледь стримуючи усмішку.

— До речі, нам варто дещо обговорити, — він сперся плечем об край письмового столу й схрестив руки на грудях. — Якщо ми вже взялися за цю авантюру, то маємо поводитися максимально природно.

— Природно? Тобто ти пропонуєш мені раптом закохано дивитися на тебе під час сніданків? — сіла я на край ліжка й з легкою іронією запитала його.

— Було б непогано, — абсолютно серйозно відповів він.

— О Творці, ти зараз жартуєш чи ні? — трохи розгублено запитала я, бо з виразу обличчя цього чоловіка майже ніколи не зрозуміло, жартує він чи ні.

— Наполовину, — з незмінним виразом відповів він мені.

Оце «наполовину» мені зовсім не сподобалось.

— Елісо, люди не дурні, — спокійніше продовжив він. — Особливо аристократи. Якщо між нами буде напруга або холод, це помітять дуже швидко. А після того, що сталося в ресторації, усі й так уже впевнені, що між нами щось є.

Я тихо застогнала й затулила обличчя руками.

— Не нагадуй мені про ту кімнату.

— Взагалі-то це ти сказала, що на ліжку можна багато чого робити.

Я повільно опустила руки й подивилася на нього.

— А ти, я бачу, вирішив запам'ятати це на все життя, — з легкою роздратованістю промовила я. Треба ж йому так вчепитися за мої слова про ліжко. Це він, між іншим, замовив його такого розміру. Більше питань до нього.

— Це була досить яскрава фраза.

Я закотила очі, але все одно не змогла стримати усмішку.

— Добре, я зрозуміла. Поводимось як нормальна пара. Без зайвого перегравання, але й без вигляду людей, які ледве терплять одне одного.

— Саме так, — кивнув він. — І бажано без спроб утекти від мене через вікно.

— Я ще не вирішила.

На це він лише тихо хмикнув.

Кілька секунд у кімнаті стояла тиша. Я машинально провела пальцями по покривалу, а тоді все ж глянула на нього.

— А твої батьки знають, що це все несправжнє?

— Ні, — здається, він був готовий до такого питання, судячи з того, як швидко відповів.

— Що, просто «ні»? — я аж брови звела. — І тебя нічого не гризе? Твоя родина здається такою дружньою.

— А навіщо їх засмучувати? — абсолютно спокійно відповів він.

— Філіпе, ти зараз говориш про фальшиві заручини так, ніби це дрібна сімейна незручність, — здивовано промовила я, витріщаючись на нього.

— Для них це хороша новина. Мати вже сьогодні виглядала менш суворою, ніж зазвичай. Це майже історична подія.

— А твій батько взагалі готовий був нас повінчати просто у дворі.

— Так, це теж нормально.

Я фиркнула й похитала головою.

— У вас дуже дивна сім'я.

— Твоя теж не зовсім звичайна, — спокійно нагадав він.

І тут, на жаль, сперечатися було важко.

***

До їдальні я спустилася із запізненням у кілька хвилин і, чесно кажучи, зараз мене хвилювало тільки одне — їжа. День був настільки божевільним, що нормально поїсти я так і не встигла. Тому, щойно сіла за стіл і побачила перед собою тарілку з чимось неймовірно ароматним, то мало не померла від щастя.

— Елісо, — спокійно озвався Філіп поруч. — Здається, ти зараз дивишся на вечерю з більшою любов’ю, ніж на свого нареченого.

— Тому що вечеря поки що приносить мені менше проблем, — чесно відповіла я й одразу взялася за виделку.

На кілька хвилин за столом стало тихо. Точніше, тихо було для всіх, окрім мене, бо я настільки захопилася їжею, що усвідомила ситуацію лише тоді, коли помітила на собі кілька поглядів. Я повільно підняла голову. Уся родина Верден дивилася на мене. Навіть слуги десь позаду ніби трохи завмерли.

— Перепрошую, — абсолютно щиро промовила я, відкладаючи прибори. — Я просто дуже голодна.

А потім герцог раптом голосно розсміявся.

— О, творці, Філіпе, вона мені все більше подобається! — заявив він, ледь не плеснувши долонею по столу. — Нарешті в цьому домі з’явилась людина, яка не колупається в салаті по дві години.

— Тату, — важко зітхнув Філіп.

— Що «тату»? Це правда. Твоя мати взагалі здатна жити на чаї й силі характеру.

— І це досі працює, — спокійно відповіла жінка навпроти.

Мати Філіпа звали Селеста Верден. Вона була дуже красивою жінкою — холодною, стриманою й такою ідеальною, що мені поруч із нею хотілося перевірити, чи я взагалі правильно сиджу. Поруч із нею сидів другий батько Філіпа — Рейнар. На відміну від герцога, він був значно спокійнішим. Не таким гучним, але привітним. Саме він зараз ледь помітно всміхався, спостерігаючи за цією сценою.

— Не звертай уваги на Арманда, — сказав він мені. — Якщо він почав жартувати, значить у нього хороший настрій.

— А коли в мене був поганий? — обурився герцог.

— У 4378 році.

— Це був складний рік.

Я мало не пирснула зі сміху. Творці, вони справді дивні.