Розділ 4

Кабінет батька, як завжди, виглядав так, ніби тут вирішують долі світу, а не сімейні сварки. Темне дерево, важкі полиці з книгами, великий стіл — і за ним Астор, який почувався господарем навіть тоді, коли ситуація давно вислизала з його рук.

Ми зайшли всі разом. Я — з відчуттям, що зараз буде щось дуже довге й дуже неприємне. Поруч — Філіп Верден, спокійний, зібраний, ніби він не щойно перевернув мені життя своєю заявою в фоє. Першим заговорив батько.

— Добре, — повільно сказав Астор, нахиляючись вперед. — Давайте без поспіху. Якщо вже ви прийшли з таким серйозним наміром, то нам потрібно все детально обговорити. І що саме ви пропонуєте моїй доньці.

Він говорив рівно, але я добре знала цей тон. Це був не діалог. Це була перевірка. Я вже відкрила рота, щоб хоч якось це зупинити, але Верден випередив мене.

— Це серйозно, — спокійно сказав він. — Я маю почуття до Еліси. І вона має почуття до мене. Тому ми хочемо заручитися. З вашого дозволу.

У кабінеті стало тихо. Я відчула, як усі погляди одночасно вп’ялися в мене. Що? Яке ще «має почуття»? Я навіть не встигла обуритися вголос, бо батько вже повільно випрямився в кріслі.

— Почуття, значить… — протягнув Астор, і в голосі з’явилося щось насторожене. — І коли саме ці почуття встигли з’явитися?

— Достатньо давно, щоб це не було імпульсом, — рівно відповів він.

Я мовчала. Бо будь-яке моє слово зараз або зруйнує цей цирк, або зробить його ще гіршим. 

— Якщо це так, — уже впевненіше сказав Астор, — тоді немає сенсу затягувати. Ми можемо пришвидшити все. Весілля, документи, підготовку. Чим швидше це оформити, тим краще для всіх.

— Ні, — спокійно сказав Верден. 

— Що значить «ні»?

— Це означає, що ми самі визначимо темп, — рівно відповів Філіп. — І дату весілля теж. Як і всі інші деталі.

— Я не дозволю… — почав Астор, але не встиг розігнатися.

— Ви не дозволяєте нічого, — м’яко, але абсолютно твердо перебив Філіп Верден. — Ви можете дати благословення. Або ні. Але рішення щодо нашого життя ми приймаємо самі. 

Батько вже відкрив рота, але не встиг нічого сказати — Верден продовжив, ніби контролював темп розмови сам.

— І я також вважаю, що Елісі варто на деякий час переїхати до мого родинного маєтку.

— Що? — різко встав батько. — Ви взагалі розумієте, що говорите? Моя донька не буде жити в домі чоловіка до весілля!

— Нареченого, — спокійно уточнив Верден, навіть не підвищивши голос. — І вона буде там у безпеці. Під моїм захистом. До того ж, так ми ще більше зміцнимо наші відносини і майбутній шлюб, —  його  тон не залишав місця для дискусії, —  Я не прошу дозволу на торг. Я повідомляю про своє рішення. Якщо ви даєте благословення — ми рухаємось далі як дві поважні родини. Якщо ні — я все одно подбаю, щоб ім’я вашої доньки не стало об’єктом публічного скандалу.

Я перевела погляд на батька. І вперше в житті побачила, як він не знаходить слів одразу. Він відкрив рот. Закрив. Потім ще раз. І нічого. Я ледь не розсміялася. Бо це було… ново. Абсолютно ново. Мій батько, який завжди вмів продавити будь-яку розмову, зараз просто стояв і не міг повернути контроль. І чомусь від цього Філіп Верден раптом став мені ще трохи симпатичнішим. Не як наречений — ні. Але як людина, яка вперше змусила мого батька замовкнути у власному домі. І це, чесно кажучи, було майже приємно.

***

Вечір у будинку був дивно тихий, особливо після всього того, що сталося вдень. Я сиділа на ліжку й дивилась на відкриту валізу так, ніби вона мала підказати, як правильно скласти туди своє життя. Речі лежали купкою: трохи одягу, дрібниці, які завжди береш «на всякий випадок», і відчуття, що це якось надто серйозно для просто тимчасового переїзду та заручин.

Завтра приїде карета з маєтку герцогства Верден. І я поїду. До людини, яка за останні дні встигла перевернути все, що я вважала стабільним. Найдивніше було не це. А те, що батько просто погодився. Без криків, без звичних «ти ще передумаєш», без сцен. Він просто вислухав і відступив. І це було набагато тривожніше, ніж будь-яка його істерика. Можливо, він все-таки вже рахує кількість золота і вигоди, отримані від родини Верден.

Я тільки закрила валізу, як двері різко відчинилися.

— Ти навіть не думала нам сказати нормально?!

Я навіть не встигла підвести голову, як у кімнату влетіли всі три сестри. І одразу стало шумно.

— Ми все вже знаємо! — молодша одразу сіла на край ліжка, очі блищать. — Ти ж переїжджаєш до майбутнього герцога Вердена!

— І чесно, це дуже красиво звучить, — додала середня, мрійливо склавши руки. — Уявляєш, ти будеш герцогинею.

— Я ще нікому не герцогиня.

— Але будеш, — впевнено кивнула молодша. — Він же такий… — вона зробила паузу, підбираючи слово, — ідеальний.

— Ви зараз серйозно? — я подивилась на них по черзі.

— Абсолютно, — промовили вони хором.

Старша сестра стояла трохи осторонь. Не усміхалася, як інші. Просто дивилась на мене уважно, ніби щось перевіряла. Вона завжди розуміла і знала мене краще за всіх. У нас була невелика різниця у віці, і можна сказати, ми дорослішали разом, часом підтримуючи одна одну більше, ніж це мали б робити батьки.

— А ти як? — тихо спитала вона.

Я на мить задумалась. Я знала, що вона побачить мою брехню відразу. І тим не менше, промовила:

— Нормально.

— Точно? — вона зробила крок ближче. — Бо ти виглядаєш так, ніби знову вплуталась у щось більше, ніж просто «заручини і переїзд».

— Я просто не очікувала, що батько так легко погодиться.

— Це не про нього, — спокійно сказала вона.

— А про що?

— Про тебе.

У кімнаті на секунду стало тихіше, навіть молодші замовкли. Звичайно, вона все розуміє і бачить. І саме за це я люблю свою сестру Жизель. І це навіть не про контроль чи авторитет старшої сестри. Вона просто піклується про мене. Завжди. Як і я. Саме тому зараз ми це все і обговорюємо.

— Слухай, — додала вона вже м’якше. — Ти завжди лізеш у те, що інші обходять стороною. І завжди виходиш звідти з купою проблем.