Розділ 44

Двері кабінету зачинились тихо, але в цій тиші відчувалась напруга.

Яріанель стояла біля столу, склавши руки на грудях. Раднар, Колін і Ерін розташувались трохи осторонь — мовчазні, насторожені. Світло лампи різало простір навпіл, і всі виглядали трохи інакше, ніж зазвичай.

Без масок.

— Я хочу почути правду, — сказала вона рівно. — Без недомовок. Без напів слів. Сьогодні на вулиці мені вистачило чужих натяків.

Ніхто не відповів одразу.

Першим заговорив Колін.

Він зробив крок вперед, але погляд залишився опущеним.

— Пожежа… була не єдиною причиною, чому про мене шепочуться і стороняться, — сказав він тихо. — Мої брати… вирішили “помиритися”. Сказали, що я вже дорослий, що варто залишити образи в минулому.

Його пальці ледь здригнулись.

— Я не хотів погоджуватись. Але… — він зітхнув. — Я все ж сподівався, що зможу мати хоч якусь родину.

Він замовк на секунду.

— Вони напоїли мене. Дуже сильно. Я майже нічого не пам’ятаю. Прокинувся з жахливим похміллям… і в ліжку з чоловіком, оголені. 

Яріанель мовчала.

— А потім усе виставили так, ніби це було мало не згвалтування з мого боку, — продовжив він тихіше. — Відтоді й пішли ці плітки. Їм потрібно було зіпсувати мою репутацію, щоб я не мав права на спадок.

Коли він замовк, у кімнаті стало так тихо, що було чутно, як тріщить віск у свічці.

Ерін повільно знизав плечима.

— Мені… нічого додати, — сказав він рівно. — Таке вже життя.

Ця байдужість прозвучала голосніше за будь-яке зізнання.

Яріанель повільно перевела погляд на Раднара.

— А тепер ти.

Він затримав подих, але не відступив.

— Я мав стосунки з тією леді, — сказав він спокійно. — Давно. І… вони закінчились не так, як я очікував.

— Наскільки не так? — тихо спитала вона.

Він подивився їй прямо в очі.

— Вона — мати Маркуса.

Яріанель завмерла.

— Але ж ви…

— Я не його брат , — тихо перебив він. — Я його батько.

Повітря ніби зависло.

Ерін тихо хмикнув:

— Та ти прям повний сюрпризів, Раднаре.

— А ти взагалі б мовчав, Еріне! — різко обернулась до нього Яріанель.

Її голос зірвався.

— Ти прикидався таким знедоленим і змученим. Ніби життя тебе зламало. А насправді що це було? Вистава? Ти весь цей час стояв поруч, мовчав, спостерігав… тобі було весело?

Ерін завмер.

Вона зробила крок ближче, вже не стримуючи емоцій.

— Я довірилась тобі! — голос піднявся. — Дала час звикнути до нас, до себе. Захищала тебе перед усіма!

Її пальці тремтіли.

— Я віддала тому торгашу бабусин подарунок, щоб врятувати тебе… — слова стали тихішими, але ще болючішими. — А виходить, це нічого не вартувало?

— Ви всі… — тихіше додала вона, — вирішили, що я не варта повної правди?

Тиша впала важка.

Ніхто не поспішав говорити.

Колін стояв нерухомо, опустивши голову, ніби кожне її слово лягло на плечі тягарем. Раднар дивився на неї так, ніби хотів щось сказати — щось дуже важливе — але слова не знаходились. Ерін залишався спокійним зовні, та в його різнокольорових очах з’явилась тінь, якої вона раніше не бачила.

Яріанель зробила крок назад.

Ніби між ними раптом з’явилась невидима межа.

Вона не кричала більше.

Не вимагала.

Лише дивилась — і в цьому погляді було більше втоми, ніж гніву.

— Я просто хотіла бути частиною вашого світу так само, як ви стали частиною мого, — сказала вона тихо.

Ніхто не встиг відповісти.

Різкий, чіткий стук у двері розірвав тишу.

Усі одночасно обернулись.

Двері відчинились, і на порозі з’явився маркграф.

Його постава була рівною, але погляд одразу знайшов Яріанель — уважний, трохи суворий.

Він коротко окинув поглядом чоловіків у кімнаті, ніби оцінюючи атмосферу.

І, здається, все зрозумів без слів.

— Нам треба поговорити, доню, — сказав він спокійно.

Пауза.

— Наодинці.

***

Кабінет зустрів її тишею.

Маркграф стояв біля вікна, спершись долонею на стіл. Коли Яріанель увійшла, він повільно обернувся — і в його погляді було щось важке, майже винне.

— Я розумію, доню, що твій вечір уже був не з легких, — сказав він спокійно. — І я справді не хочу робити його гіршим. Але це… терміново.

Вона мовчки кивнула, відчуваючи, як у грудях стискається тривога.

— Рада прийняла рішення відмовити тобі у відкритті клініки.

Слова прозвучали тихо.

Але вдарили сильніше за крик.

— Рада? — перепитала вона, не одразу усвідомлюючи сенс. — Я вперше чую про таке. Я думала, дозвіл — це формальність.

— Зазвичай так і є, — відповів він. — Дозволи видає міський вузол. Але цього разу… тобою дуже зацікавились. Рада — це допоміжний орган управління королю. Вони розглядають питання, які виходять за межі звичайної бюрократії.

Вона повільно опустилась у крісло.

— Офіційна причина? — тихо спитала.

Маркграф на мить відвів погляд.

— Місто не потребує клініки. Мовляв, у столиці й так достатньо знахарів і цілителів.

Вона гірко всміхнулась.

— А неофіційна?

— Ніхто не хоче підтримувати не магічних, — відповів він тихіше. — Їх… воліють викорінити. Тихо. Повільно. Без зайвого шуму.

Яріанель різко підняла голову.

— Але ж їх стає більше з кожним роком! — її голос зірвався. — Про що корона взагалі думає?

— Я не знаю, — зізнався маркграф. — Але щось тут не так. Бо це питання виніс на розгляд батько кронпринцеси — герцог Річард Імпробус. І з його впливом більшість підтримала рішення.

Вона мовчала.

Світ ніби звузився до одного удару серця.

— І… — маркграф зробив паузу, — вперше за довгий час його відкрито підтримав герцог Етерн.

Тиша впала глуха.

— Даміан?.. — прошепотіла вона.

Ім’я прозвучало майже чужим.

В її пам’яті промайнули погляди, розмови, обіцянки, натяки на союз… і раптом усе це розсипалось, мов скло.

Наче підлога під ногами тріснула.