Розділ 42

Двері її кімнати тихо зачинились за спиною.

Яріанель зупинилась посеред кімнати, не поспішаючи запалювати всі свічки. Лише одна лампа на столику кидала тепле світло, і тіні м’яко ковзали по стінах.

Тиша була незвичною. Не важкою. Спокійною.

Вона повільно зняла рукавички, поклала їх на стіл і сперлась долонями об край комоду. Серце ще трохи билося швидше, ніж зазвичай — ніби пам’ять тіла не хотіла відпускати той момент у кареті.

Поцілувати мене ще…

Вона тихо видихнула, ледь усміхнувшись самій собі.

Ніколи раніше вона не дозволяла собі бути настільки відвертою. Навіть у попередньому житті — коли ще була просто лікаркою, без титулів і магії — вона завжди тримала дистанцію, будувала стіни. А сьогодні…

Вона провела пальцями по губах — майже несвідомо. Тепло ще залишалось. І це лякало. Бо поруч із ним було відчуття безпеки — таке просте і щире, що їй хотілось спертись на нього, не думаючи про політику, кронпринцес, герцогів і чужі інтриги.

Яріанель підійшла до вікна.

Місяць стояв високо над садом, сріблячи доріжки. Десь унизу тихо проходила варта — знайомий ритм кроків, що нагадував: світ зовні не змінився. Змінилась вона.

— Це було… правильно? — прошепотіла вона в ніч.

Питання повисло в повітрі без відповіді.

Вона згадала погляд Раднара — трохи розгублений після поцілунку, але теплий. Наче він теж боявся зробити крок, який уже давно був між ними.

І раптом усвідомила: сьогодні вперше за довгий час вона не відчувала себе самотньою.

Вона сіла на край ліжка, розпустила волосся. Тиша обіймала її, але тепер це була не порожнеча — швидше затишна пауза між подіями. Десь глибоко всередині з’явилось нове відчуття. Не кохання — ще ні. Але щось дуже близьке до нього. Довіра. І надія.

Яріанель лягла, дивлячись у стелю, і дозволила собі заплющити очі без звичних думок про обов’язки й майбутні рішення. Сьогоднішній день закінчився інакше, ніж вона очікувала.

І вперше за довгий час вона заснула з легкою усмішкою.

***

Сонце тільки починало торкатись верхівок дерев, коли Яріанель прокинулась.

Ніч була несподівано спокійною. Без тривожних думок, без важких снів. Вона ще кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю й слухаючи, як десь унизу прокидається маєток — кроки, тихий брязкіт посуду, приглушений сміх Лені.

І разом із пробудженням прийшло усвідомлення.

Вчорашній поцілунок був справжнім.

Вона видихнула й підвелась. Не тікати ж тепер від власного рицаря.

Яріанель вийшла у внутрішній двір. Ранкове повітря було свіжим, а на тренувальному майданчику вже лунав знайомий звук — метал об метал.

Раднар.

Він рухався впевнено, відпрацьовуючи удари, але щось у його рухах було іншим — трохи стриманішим, ніби він теж думав про вчорашній вечір.

Вона зупинилась на краю майданчика. Він відчув її ще до того, як побачив. Обернувся.

Їхні погляди зустрілись — і на мить обидва ніби забули, що казати.

— Ранок, — сказав він першим.

— Ранок, — відповіла вона, трохи усміхнувшись.

Ніяковість була легкою, майже приємною.

Він поклав меч убік, витер долонею піт із чола.

— Ти… добре спала?

— Так, — кивнула вона. — Дивно добре.

Пауза затягнулась.

І саме в цей момент позаду пролунав голос:

— О, дивіться, сонце зійшло, пташки співають, а наш суворий рицар раптом навчився усміхатись.

Лені з’явився на сходах із булкою в руках, виглядаючи занадто задоволеним собою.

— Я нічого не кажу, — продовжив він, — але атмосфера тут… підозріло романтична.

Яріанель закотила очі.

— Ти завжди з’являєшся в найгірший момент?

— Я з’являюсь у найцікавіший, — поправив він і підморгнув.

Раднар тихо хмикнув, але не став заперечувати.

Трохи далі, під аркою, стояв Ерін. Він мовчки спостерігав — руки складені за спиною, погляд уважний. Його різнокольорові очі ковзнули по Яріанель, потім по Раднару… і він ледь нахилив голову, ніби щось для себе підтвердив.

— Сніданок готовий, — сказав він спокійно. — І, здається, сьогодні у вас були плани. 

— Клініка, — кивнула Яріанель.

Слово прозвучало впевнено. І це ніби повернуло її на землю.

Раднар підійшов ближче. Не торкнувся. Але став поруч — настільки близько, що вона відчула його тепло.

— Я з тобою, — сказав він тихо.

Вона подивилась на нього — вже без тієї внутрішньої тривоги, яка була ще вчора.

— Я знаю.

Лені голосно зітхнув.

— От чесно, якщо ви двоє ще трохи помовчите так драматично, я почну писати роман.

Ерін ледь усміхнувся — майже непомітно.

І вони разом рушили до будинку, залишаючи за спиною тихий ранковий двір, у якому вперше за довгий час усе виглядало… по-домашньому.