Розділ 39

Наступного дня ми все ж подали документи до столичного  вузла — на отримання дозволу й офіційну реєстрацію клініки.
Я, звісно, щиро не розуміла, чому ті шарлатани-знахарі можуть працювати без жодних печаток і дозволів, а мені потрібно проходити сім кіл бюрократичного пекла. Але бюрократія — вона і в магічному світі бюрократія. З нею або миришся… або програєш.

Разом із батьками ми вирішили перевезти до столиці частину речей із головного маєтку й кількох перевірених слуг. Стало очевидно — принаймні на найближчий час я залишусь тут.
До того ж мав приїхати маленький Маркус. Мені здавалося неправильним, що він і Раднар змушені бути так далеко один від одного. Зрештою, вони були єдиною родиною, яка в них залишилась.

Наступні дні потекли спокійніше — у підготовці та очікуванні.

Я майже щодня засідала з книгами: анатомія місцевих істот, основи магічного цілительства, старі трактати, які пахли пилом і таємницями. А вечорами… практикувалась на Коліні.
Прогрес був помітний навіть неозброєним оком — рухи ставали вільнішими, рубці втрачали свою жорсткість. Це тішило. І водночас трохи засмучувало.

Я вже звикла до його присутності.
До тих тихих розмов про рослини, коли я описувала, що мені приблизно потрібно для майбутніх ліків, а він уважно занотовував — аби потім спробувати знайти чи виростити необхідне.

Час від часу я також навідувалась до пацієнтів, яких знаходив Лені. Виявилося, що й у столиці існували райони «покинутих» дітей. Але, на загальний подив нашої компанії, тут у них був свій місцевий покровитель — якийсь дивний протеже з грошима і впливом. Завдяки йому діти мали хоча б мінімальну безпеку і дах над головою.

Життя текло розмірено, майже затишно.

Іноді це навіть лякало.

Бо в глибині душі я відчувала — це лише затишшя перед бурею.

І буря не змусила себе довго чекати.

Учора ввечері мені принесли лист із палацу.
Особисте запрошення на чаювання від кронпринцеси Маргарет Торнтвел.

***

Я перечитала листа втретє.

Тонкий пергамент, витончені літери, печатка королівського дому — усе виглядало надто бездоганно, щоб бути простим чаюванням.

— Ну що там? — Лені вже крутився поруч, намагаючись зазирнути через моє плече.

Я мовчки простягнула йому листа.

Він пробігся очима по рядках, свиснув і театрально присів на край столу.

— Кронпринцеса Маргарет Торнтвел… Особисте запрошення… — він підняв на мене погляд. — Ну що, вітаю. Тепер ти офіційно або дуже важлива, або дуже небезпечна.

— Або і те, й інше, — тихо додав Ерін, який сидів біля вікна.

Я склала руки на грудях.

— Це не просто візит, — сказала я. — На балу вона дивилась на мене так, ніби вже вирішила, що я — проблема.

Раднар стояв трохи осторонь, опершись плечем об стіну.

— Тоді ти не йдеш одна, — сказав він.

— Це чаювання, а не дуель, — відповіла я, але все одно відчула дивне тепло від його слів.

Лені тим часом уже сяяв.

— О, я маю трохи інформації, — сказав він, піднімаючи палець. — І вона тобі не дуже сподобається.

Я скривилась.

— Кажи вже.

Він зробив вигляд, що готується до великої промови.

— Її батько — герцог Річард Імпробус. Один із найвпливовіших людей у королівстві. Кажуть, майже права рука короля. Всі копальні королівства — у його руках. Метали, магічні кристали, руди… половина сили корони проходить через його землі.

Я повільно видихнула.

— Тобто вона з дитинства знає, що таке влада.

— І як нею користуватись, — додав він. — Єдина донька. Високий рівень магії вітру. І, за чутками, характер гостріший за королівський меч.

Колін мовчав, але я помітила, як його пальці трохи напружились на спинці стільця.

— Вона запросила тебе не просто так, — тихо сказав він.

— Я це розумію, — відповіла я. — І саме тому піду.

Раднар насупився.

— Ти думаєш, це пастка?

Я на секунду задумалась.

— Не обов’язково пастка… — сказала повільно. — Але точно — перевірка. Вона хоче зрозуміти, ким я є насправді.

Лені хмикнув.

— Ну, тоді головне правило — не дозволяй їй керувати розмовою.

— Дякую, стратег, — сухо відповіла я.

Ерін підняв на мене свої різнокольорові очі.

— Вона — вітер, — сказав він тихо. — А вітер любить штовхати інших у потрібному йому  напрямку.

Я ледь усміхнулась.

— Добре, що я не дерево.

— Ти буря, — раптом сказав Раднар.

Я глянула на нього.

Його погляд був спокійний, але в ньому читалась впевненість, яка завжди змушувала мене відчувати себе сильнішою.

— Тільки не забудь, — додав він тихіше, — що навіть бурі потрібні союзники.

Я стиснула лист у руках. В голові вже вимальовувались десятки можливих сценаріїв: підступні питання, тонкі образи, демонстрація сили.

І все ж…

Я не маю права відступати. .

— Добре, — сказала я нарешті. — Підготуємось. І якщо це гра… то я теж умію грати.

Лені усміхнувся.

— О, це буде цікаво.

І вперше за кілька днів я відчула — буря вже поруч.