Розділ 40

Карета зупинилася біля бічного крила палацу, де скляні арки здіймалися над садом, мов крила величезного птаха.

Яріанель вийшла першою, вдихнувши прохолодне повітря. Палац завжди виглядав велично, але ця частина була іншою — світлішою, майже живою.

Поруч ступив Раднар.

Він мовчки окинув поглядом простір, звичним рухом перевіряючи все довкола, перш ніж дозволити собі розслабитись.

Біля самих дверей до оранжереї стояла леді в світлому платті — молода, витончена, з бездоганною поставою. Вона чекала саме на них.

І в ту ж мить Раднар на секунду завмер.

Ніби щось упізнав.

Його плечі напружились — ледь помітно, але Яріанель це відчула.

Він швидко опанував себе.

— Я зачекаю тут, — тихо сказав він, дивлячись не на леді, а на Яріанель. — Якщо щось піде не так… просто дай знак.

Вона кивнула.

— Я впораюсь.

Він відступив на кілька кроків назад, залишаючись поруч із вартою.

Леді схилила голову.

— Маркізо, — м’яко привіталась вона. — Кронпринцеса вже чекає. Прошу.

Яріанель відповіла ввічливим уклоном і пішла поруч із нею крізь високі двері.

І завмерла.

Оранжерея виявилась значно більшою, ніж вона уявляла.

Скляний купол губився високо вгорі, пропускаючи м’яке денне світло. Всюди росли дивовижні рослини — від тендітних квітів до високих дерев із сріблястим листям. Між ними розташувалися столи з порцеляновими чашками, солодощами й чайниками, з яких піднімалася пара.

І жінки.

Багато жінок.

Не менше сорока.

Вишукані сукні, легкий сміх, тихі розмови — це більше нагадувало світський прийом, ніж просте чаювання, навіть якщо кожна з них тримала чашку в руці.

Яріанель відчула, як усередині щось стиснулося.

Усі вони, здається, вже знали одна одну.

Жінки стояли групами, обмінюючись поглядами, шепотом, усмішками, у яких було більше сенсу, ніж у словах.

І тільки вона стояла трохи осторонь.

Незнайома.

Нова.

Вона зробила кілька кроків уперед, намагаючись виглядати впевнено, але насправді не розуміла, куди себе подіти.

Погляди ковзали по ній — зацікавлені, оцінюючі, іноді холодні.

— Отже, це і є вона… — тихо прошепотіла хтось неподалік.

Яріанель зробила вигляд, що не чує.

Вона взяла чашку чаю зі столу лише для того, щоб мати чим зайняти руки.

І саме тоді до неї підійшла одна з леді.

Молода, з м’якими рисами обличчя й ледь помітною усмішкою.

— Вітаю, маркізо, — сказала вона привітно. — Здається, ви тут уперше? Я леді Елісса Верден.

Її голос звучав щиро, без тієї солодкої напускної ввічливості, до якої Яріанель уже почала звикати.

— Яріанель, — відповіла вона, трохи розслабившись. — І так, схоже, я ще не навчилась орієнтуватись у таких… масштабах.

Елісса тихо засміялась.

— Не хвилюйтесь. Тут усі спершу почуваються загубленими. Особливо якщо їх запросила сама кронпринцеса.

Вона зробила паузу і уважно подивилась на Яріанель.

— До речі… вас уже всі обговорюють.

Яріанель ледь підняла брову.

— Я навіть не здивована.

Елісса нахилилась трохи ближче.

— Але не всі з поганими намірами, — додала тихо.

Яріанель перевела погляд на залу. І тільки тепер помітила — далеко біля центрального столу стояла вона.

Кронпринцеса Маргарет.

Вітер ледь ворушив її світле волосся, ніби навіть рослини схилялися перед її присутністю.

І Яріанель раптом зрозуміла: це чаювання було не для знайомства.

Це була шахівниця. І вона щойно зробила свій перший крок.

***

Кронпринцеса не кликала її.

Яріанель помітила це майже одразу.

Маргарет стояла біля центрального столу — у колі жінок, що слухали її з надто уважними обличчями. Її сміх був тихим, але всі навколо реагували на кожен жест, ніби це було щось більше, ніж проста розмова.

І вона навіть не дивилась у бік Яріанель.

Добре, — подумала вона. — Значить, хочеш, щоб я сама знайшла своє місце.

Елісса залишалась поруч, ніби тонко підтримуючи її присутністю.

— Вона завжди так робить, — тихо сказала леді Верден, ніби читаючи думки. — Спершу дивиться, як люди поводяться без прямої уваги.

— Перевіряє? — спокійно запитала Яріанель.

— Швидше… розставляє фігури, — відповіла Елісса.

До них підійшли ще дві жінки — одна старша, з холодним поглядом, інша молода, із занадто яскравою усмішкою.

— О, маркіза, — протягнула старша леді. — Ми чули, що ви відкриваєте… клініку для немагічних?

Тон був солодкий, але слова — гострі.

— Саме так, — відповіла Яріанель рівно.

— Як благородно, — сказала інша, схиливши голову. — Хоча дехто вважає, що це… трохи марнотратство сили.

Кілька жінок поруч тихо засміялися.

Яріанель зробила ковток чаю.

— Якщо сила не допомагає тим, хто її потребує, — сказала вона спокійно, — тоді це просто прикраса.

На секунду повисла тиша.

Елісса ледь усміхнулась.

— Смілива відповідь, — прошепотіла вона.

Погляди навколо змінилися — тепер у них було більше цікавості, ніж зверхності. Яріанель відчула, як напруга трохи відступає. І саме тоді до групи підійшла ще одна леді — висока, з темним волоссям і гострими очима.

— То це правда, що ви лікуєте навіть тих, кого інші відмовляються бачити? — запитала вона прямо.

— Це правда, — відповіла Яріанель.

— Цікаво… — протягнула жінка. — Значить, ви не боїтесь брудної роботи.

— Я лікар, — сказала вона. — Я боюся лише байдужості.

Цього разу сміху не було. Натомість кілька леді обмінялися короткими поглядами — ніби вперше побачили в ній не просто новеньку маркізу, а когось… небезпечнішого. І тільки тоді Яріанель відчула легкий рух повітря.

Вітер.

М’який, але цілеспрямований. Він торкнувся її волосся, ковзнув по плечах і затих.

— Маркізо Яріанель, — прозвучав голос позаду.

Усі леді одразу відступили на крок.

Яріанель обернулась.

Кронпринцеса Маргарет стояла за кілька кроків — спокійна, з легкою усмішкою, ніби весь цей час спостерігала.