Розділ 37

До маєтку вони повернулися вже під вечір.

Коридори були тихими, слуги майже не траплялися — ніби сам будинок відчував, що сьогодні має статись щось важливе.

— Ходімо, — сказала Яріанель м’якше, ніж зазвичай, ведучи Коліна до свого кабінету.

Він мовчки йшов поруч, трохи напружений. Не від страху — від очікування.

Коли двері зачинились, вона зупинилась перед ним і зробила глибокий вдих.

— Мені потрібно оглянути всю уражену ділянку, — сказала вона спокійно. — Тож… доведеться роздягнутися.

Пауза зависла в повітрі.

Колін завмер.

— Повністю? — тихо перепитав він.

— Верх, — уточнила вона швидко. — Плече, рука, частина грудей… інакше я не зрозумію, як працювати.

Він кивнув.

Повільно зняв плащ. Потім сорочку. Тканина ковзнула вниз — і Яріанель мимоволі затримала подих.

Шрами були там —  нерівні, страшні, але… її погляд зрадницьки ковзнув далі.

Сильні плечі. Чіткі м’язи. Тіло, яке навіть після пережитого залишалось красивим.

Святі Оріго… він занадто гарний, — промайнуло в її думках, і вона поспішно відвела погляд, ніби боялась, що він це відчує.

Колін ніяково провів рукою по потилиці.

— Я… звик до того, що люди дивляться довше, — сказав він тихо.

— Я дивлюсь як лікар, — швидко відповіла вона… і сама відчула, що голос звучить трохи занадто поспішно.

Вона обійшла його ззаду, уважно розглядаючи рубці.

— Почнемо з руки й частини передпліччя, — сказала вона вже впевненіше. — Решту — пізніше. Так буде безпечніше.

Він кивнув.

А потім тихо додав:

— Обличчя… поки не треба. Залишимо на останок.

Вона зупинилась.

— Добре, — відповіла м’яко. — Як скажеш.

Яріанель поклала долоні на його плече.

Тепло магії з’явилось майже одразу — повільне, слухняне її уяві. Вона бачила процес, ніби схему: як рубцева тканина розм’якшується, як нерви прокидаються, як шкіра вчиться бути живою.

Колін тихо видихнув.

— Це… не боляче, — прошепотів він здивовано.

— І не повинно, — відповіла вона.

Час ніби розчинився.

Коли вона нарешті відступила, його рука рухалась вільніше, а плечі виглядали менш напруженими.

Вона витерла лоб рукавом.

— На сьогодні достатньо, — сказала вона.

Колін повернувся до неї.

І на мить між ними знову зависла та сама тиха близькість.

— Можна питання? — обережно мовила вона. — Як це сталося?

Він мовчав кілька секунд.

Потім видихнув.

— Сімейна сварка, — сказав тихо.

І почав розповідати.

Про батька — мага землі. Про родину, де всі були пов’язані з землею або природою. Про ферми, рослини, господарство.

— У моїх чотирьох братів магії не має, — сказав він. — А потім народився я.

Вона слухала, не перебиваючи.

— Спершу знали лише, що магія є і вона повʼязана з магією землі, — продовжив він. — А коли мені було п’ять… я просто подивився на рослину і знав усе. Для чого вона. Як можна використати. Як виростити. 

Він усміхнувся гірко.

— Така в мене сила. Я знаю призначення будь-якої рослини. Навіть якщо бачу її вперше… або лише на малюнку.

Яріанель моргнула.

— Це ж…

— Безтолкова магія, — перебив він тихо. — У родині й так знали все потрібне для господарства. Але для братів це було достатньою причиною ненавидіти мене. Бо я — маг. І за законом спадкоємець, бо маю магію. 

Його голос став нижчим.

— А далі… отруйна пожежа. Старшому братові вже надто сильно я заважав. Хоч батько не відмовився ні від кого, але це більше схоже на робочі руки, ніж сімʼю. Тому коли це сталось зі мною, всі зробили вигляд, що трагедії не було. 

Він знизав плечима.

— І от я тут.

Яріанель дивилась на нього кілька секунд.

В її очах з’явилось щире співчуття.

— Мені шкода, — сказала вона тихо.

Він кивнув — ніби звик до цих слів.

А потім вона раптом завмерла.

— Стій… що? — її очі розширились. — Ти знаєш значення всіх рослин?

— Ну… так, — відповів він розгублено. — І лікарських теж, мабуть.

Наступне сталося настільки швидко, що він навіть не встиг відреагувати.

— ТИ Ж МОЯ ЗНАХІДКА! — вигукнула вона і кинулась обіймати його.

Він застиг.

Його руки зависли в повітрі, не знаючи, куди подітись.

— Ти розумієш, що це означає для клініки?! — говорила вона, притискаючись до нього, абсолютно забувши про будь-яку дистанцію. — Ти — ходяча енциклопедія!

Колін тихо засміявся — розгублено, але щиро.

І саме в цей момент двері різко розчинились.

— Яріанель—!

Раднар увірвався в кімнату… і завмер.

Перед ним була дивна картина.

Напівроздягнений Колін. Її руки на його шиї. Їхні обличчя занадто близько.

Тиша впала важкою хвилею.

Яріанель повільно обернулась.

— О, — сказала вона невинно. — Ти вчасно.

Колін різко відступив на півкроку, ніяково опускаючи руки. Раднар нічого не відповів. Лише повільно зняв плащ із плечей.

Його рух був спокійний, навіть звичний — але в ньому відчувалась та сама стримана сила, яку неможливо було проігнорувати.

Він підійшов до Коліна і без зайвих слів накинув плащ йому на плечі.

— Ти застудишся, — сказав рівно.

Ніби це була єдина причина.

Колін завмер, здивовано дивлячись на нього.

— Дякую… — тихо відповів він.

Їхні погляди зустрілись на секунду довше, ніж вимагала ввічливість.

У цій тиші було щось нове.

Не агресія.

А усвідомлення — вони обоє стоять поруч із однією жінкою, і кожен уже зробив крок ближче, ніж планував.

Яріанель спостерігала за цим, трохи розгублена.

— Це… просто лікування, — сказала вона, ніби виправдовуючись. — І взагалі, він — геній рослин! Ти уявляєш?

Раднар перевів погляд на неї.

Його очі на мить стали м’якшими.

— Уявляю, — відповів він тихо. — Я також уявляю, як ти кидаєшся обіймати пацієнтів після кожного відкриття.

Вона скривилась.

— Не перебільшуй.

Колін тихо засміявся, притримуючи плащ на плечах.