Розділ 36

Перед виходом ми зібрались у вітальні.

— Якщо хочемо клініку, — сказала я, розкладаючи записи, — нам потрібні три речі: люди, місце і розуміння, кого ми будемо лікувати першими.

— Люди — це до мене, — одразу озвався Лені. — Я знаю, де збираються ті, хто нікому не потрібен. 

— Я піду з ним, — коротко додав Раднар. — Хтось має дивитись, щоб його язик не довів до бійки.

— Мій язик — стратегічний ресурс, — буркнув Лені.

Я усміхнулась.

— Ви двоє займаєтесь потенційними пацієнтами. А ми з Еріном шукаємо місце.

Ерін трохи здивовано кивнув, але заперечувати не став.

І тепер ми йшли вузькими вуличками, де блиск столиці поступово танув, відкриваючи справжнє місто.

Перший варіант був… занадто правильним.

Велике приміщення з чистими вікнами, рівними сходами і господарем, який усміхався занадто широко.

— Ідеально для благородної цілительки, — сказав він, проводячи рукою по стіні. — Центр, гарний район, поряд гільдія ремісників…

Я вже знала — ні. Тут пахло не потребою. Тут пахло престижем.

— Дякую, — сказала я ввічливо. — Але це не те, що я шукаю.

Другий варіант був дешевшим — і майже розвалювався. Підлога скрипіла так, ніби хтось плакав під ногами. Вікна були маленькі, світла мало.

Я лише похитала головою.

— Тут люди не лікуватимуться, — сказала я Еріну. — Тут вони боятимуться навіть зайти.

Він уважно спостерігав за мною, не втручаючись.

Третє місце… було ближчим до істини.

Стара будівля на межі ремісничого кварталу. Широкі двері, великі вікна, але фасад втратив колір, і перехожі майже не звертали на неї уваги.

Я вже збиралась підійти ближче, коли помітила знайому постать.

Золоте волосся. Висока постава. І той самий рух плеча, ніби людина звикла ховати частину себе від світу.

Колін.

Він стояв біля входу й розмовляв із якимось чоловіком. А потім — побачив мене. На мить наші погляди зустрілись. І він… відвернувся. Наче не впізнав. Наче я була просто ще однією перехожою.

Я звузила очі.

— О ні, — пробурмотіла я. — Тільки не це.

Він зробив крок убік, ніби збирався піти. Я прискорилася. І перш ніж він устиг розвернутись і піти, схопила його за руку. Ту саму — яку колись лікувала.

— От ти і попався, — сказала я тихо, але з усмішкою.

Він завмер. Плечі напружились, пальці ледь здригнулись під моїм дотиком. Повільно обернувся. Сірі очі ковзнули по мені — обережно, ніби він не знав, чи має право дивитись довше.

— Ви… помилились, леді, — сказав він стримано. — Я вас не знаю.

Я підняла брову.

— Справді? — нахилилась ближче. — А я думала, що танець із маркізою складно забути.

Ерін тихо зупинився поруч, спостерігаючи за сценою мовчки.

Колін зітхнув — ледь чутно.

І в цій миті я зрозуміла: він не робить вигляд через гордість.

Він… намагається захистити мене .

— Ви не повинні витрачати час на людей, про яких шепочуться за спиною, — сказав він тихіше.

Я не відпустила його руку.

— А якщо я вирішу, що хочу саме цього? — відповіла я.

Він на мить замовк.

І вперше за всю розмову подивився прямо.

— Ви хочете подивитись це приміщення? — спитав він, переводячи тему.

— Так, — кивнула я. — Для клініки.

Його погляд змінився — здивуванням, яке він не встиг приховати.

— Тоді… — сказав він повільно, — можливо, я можу допомогти.

***

Колін на мить затримався, ніби вагаючись.

Потім коротко кивнув і відчинив двері старої будівлі.

Всередині було прохолодно й тихо. Повітря пахло пилом, деревом і чимось старим — не занедбаним, але забутим. Великі вікна пропускали достатньо світла, і я одразу відчула, як у голові починають складатися образи.

Ліжка вздовж стін. Стіл для перев’язок. Місце, де люди не бояться болю.

— Будівля стоїть порожньою майже рік, — сказав Колін рівно, не дивлячись на мене. — Колишній продуктивний магазин. Він належить моїй родини. Справи останнім часом не дуже добре йдуть, то ж вирішили продати декілька магазинів по місту. Конкретно дляцього поки не можемо знайти покупця.

Я повільно пройшлась кімнатою, торкаючись стін.

— Вікна хороші, — пробурмотіла я. — Світло — це важливо. Люди повинні бачити, куди вони приходять.

Ерін стояв трохи позаду, мовчазний, але уважний. Його погляд ковзав між нами — не ревнивий, скоріше… спостережливий.

— Ви виглядаєте інакше, ніж на балу, — раптом сказав Колін тихіше.

Я зупинилась.

— Менше блиску? — усміхнулась я.

— Ще більше … справжності, — відповів він, і одразу відвів погляд, ніби пожалкував про слова.

Тиша між нами стала густішою. Я обернулась до нього повністю.

— Чому ти робив вигляд, що не знаєш мене? — спитала прямо.

Він стиснув щелепу.

— Бо так простіше для вас, — відповів він. — Люди вже говорять достатньо. Я не хотів… додавати вам ще однієї причини для пліток. Я далеко не найкращий варіант для маркізи. 

Я зробила крок ближче.

— Мені не потрібен захист від знайомств, Коліне.

Його плечі напружились.

— Вам потрібна репутація, — тихо заперечив він.

Ерін у цей момент ледь ворухнувся, але нічого не сказав — лише спостерігав.

Я повільно обвела кімнату поглядом.

— Тут буде приймальня, — сказала я, змінюючи тон. — А там… — я вказала на сусіднє приміщення, — перев’язочна.

Я ще раз повільно обвела поглядом приміщення.

У голові вже складались плани — де поставити столи, як провести воду, скільки світла знадобиться для перев’язок. Це місце дихало можливістю, хоча й потребувало роботи.

Я повільно видихнула.

— Мені подобається це місце, — сказала тихо, - я попрошу маркграфа звʼязатись з вашим батьком стосовно цієї угоди. 

Ерін кивнув, але нічого не додав.

Колін стояв трохи осторонь, дивлячись у підлогу. Його плечі були напружені, ніби він усе ще не вірив, що має право тут бути.

Я зробила крок до нього.

— Можна? — спитала, киваючи на його руку.