Розділ 35

Я прокинулась раніше, ніж сонце встигло повністю піднятись.

Світло просочувалось крізь фіранки тонкими золотими смугами, малюючи на підлозі нерівні тіні. Голова була важка, очі трохи пекли — але вперше за довгий час у грудях не було того гострого стиску, який не дає дихати.

Лише втома.

Я повільно сіла на ліжку, провела рукою по волоссю й на мить завмерла.

Спогади про ніч повернулися одразу — уривками.

Сльози.
Слова, які я ніколи не планувала говорити.
І тепло чужих обіймів.

Я ковзнула поглядом до крісла біля вікна.

Раднар сидів там, пів обертом до дверей. Він не спав — я зрозуміла це по тому, як ледь напружилися його плечі, коли я ворухнулась.

— Ти… — мій голос був хрипким. — Ти тут усю ніч?

Він не обернувся одразу.

— Я обіцяв бути поруч, — відповів тихо. — Це не завжди означає стояти зі зброєю.

Я ковтнула.

— Я не пам’ятаю, як заснула.

— І добре, — сказав він.

Між нами повисла тиша — але вже не незручна. Тиха. Майже м’яка.

Я підвелась і підійшла до вікна. Столиця прокидалась повільно, ніби ніч ще тримала її за плечі.

— Ти бачив мене… — я замовкла, підбираючи слова. — Не такою, якою звик.

— Я бачив тебе справжньою, — відповів він спокійно.

Я тихо видихнула.

Це було страшніше за будь-яке співчуття.

— Тепер ти, мабуть, думаєш, що я слабка.

Він повернув голову — повільно, уважно.

— Ні, — сказав він. — Тепер я знаю, скільки сили в тобі насправді.

Його слова не звучали як втіха. Вони звучали як факт.

Я відвела погляд.

— Учора я зламалась, — прошепотіла я.

— Учора ти дозволила собі жити, — відповів він.

Я усміхнулась криво.

— Це звучить занадто красиво.

— А ти й є… — він замовк на півслові, ніби сам себе зупинив.

Я обернулась.

— Що?

Він похитав головою.

— Нічого. Просто… — він провів рукою по потилиці. — Я звик бачити в тобі ту, заради кого варто битися. А вчора… я побачив ту, заради кого варто жити.

Серце раптом вдарилося швидше.

Я не знала, що відповісти.

Ми стояли мовчки кілька секунд.

І я раптом відчула дивне тепло — не гучне, не палке. Спокійне. Як світанок, який не намагається довести, що він сильніший за ніч — просто приходить.

— Дякую, що не пішов, — сказала я тихо.

— Я й не збирався, — відповів він.

Я ще раз глянула у вікно.

Світло стало теплішим. На вулиці вже було чути перші голоси, дзенькіт коліс, далеке сміхотіння — місто прокидалось, ніби ніч нічого не змінювала.

А я знала — змінила.

Я провела долонею по обличчю, ніби стираючи залишки сліз, і повільно видихнула.

— Досить, — сказала я тихо.

Раднар уважно подивився на мене, але нічого не запитав.

Я обернулась до нього й ледь усміхнулась — не яскраво, не впевнено. Просто… по-справжньому.

— Драму можна закінчувати, — мовила я. — Вона вже виконала свою роль.

Він підняв брову.

— І що далі?

Я відвела погляд у бік столу, де лежали розгорнуті нотатки — схеми, ідеї, записи про лікування немагічних.

— Далі — життя, — відповіла я. — І робота.

Я зробила кілька кроків уперед, взяла один із аркушів, провела пальцями по нерівних лініях.

— Час перестати думати про те, чого в мене немає… — сказала тихіше. — І почати будувати те, що я можу створити сама.

Слова звучали не як обіцянка світові.

Як обіцянка собі.

Я вдихнула глибше.

— Клініка, — додала вже твердіше. — Пора втілювати цю божевільну ідею в реальність.

Раднар підвівся, і я відчула, як поруч зі мною стає не просто рицар — союзник.

— Я з тобою, — сказав він.

Я кивнула. І вперше за довгий час біль не зник. Він просто перестав бути єдиним, що я відчувала. За вікном сонце піднялось трохи вище. І я зрозуміла — життя не чекатиме, поки я стану цілісною. Тож доведеться діяти навіть зі шрамами.