Яка я вам цілителька, я - лікар!

Розділ 34

Тиша в кімнаті була занадто правильною.

Ні кроків у коридорі. Ні голосів. Лише м’яке потріскування каміну, ніби хтось обережно нагадував — ти ще тут.

Я сиділа на краю ліжка й дивилась на власні руки. Ці руки витягали людей із межі. Зупиняли кров. Зшивали плоть. Повертали подих.

І водночас… нічого не могли зробити для мене.

Я повільно стиснула пальці.

Я не можу мати дітей.

Слова, сказані вголос за столом, тепер звучали інакше. Не як зізнання — як вирок, який я носила роками, але ніколи не дозволяла собі прожити до кінця.

Я була лікарем. Лікарі не плачуть над діагнозами. Лікарі працюють із ними. Я теж так робила.

Спочатку — аналізи. Потім — консультації. І так по колу. Всі ті холодні кабінети з запахом антисептика, де люди говорять тихіше, ніж зазвичай.

— Ми спробуємо ще раз.
— Є варіанти.
— Потрібен час.

Час ішов. А варіанти танули. Я пам’ятаю той день, коли колега — не просто лікар, а друг — не дивився мені в очі. Він говорив про статистику. Я слухала, ніби це була історія чужої пацієнтки. А потім вийшла з лікарні й сіла на лавку біля входу.

І вперше подумала, що моє тіло — це місце, яке я не можу врятувати.

Я дуже хотіла дітей. Не як ідею. Не як соціальну норму.

Я хотіла маленьку долоню, яка стискає мій палець. Хотіла безсонні ночі, від яких скаржаться всі молоді матері. Хотіла втомлюватися не від операцій, а від дитячого сміху.

Стосунки… вони починались красиво. Спочатку — захоплення моєю силою.
Повага до роботи. Турбота. А потім приходило майбутнє. І я бачила, як у їхніх очах з’являється обережність. Ніхто не казав прямо. Ніхто не дорікав. Просто одного дня розмови про спільний дім ставали коротшими. А потім — зникали. І я залишалась із відчуттям, що мене не відштовхнули.Мене просто… обрали не до кінця.

Бо світ любить тих, хто може продовжити його далі.

Я тоді сказала собі, що мені це не потрібно.Що я сильна.Що я самодостатня. Брехня звучить найпереконливіше, коли її повторюєш собі щодня.

Я підвелась і підійшла до вікна.

Тут, у новому світі, я думала, що зможу почати заново. Магія. Інше життя. Інша я. Я стала цілителькою, яку називають сильною. Але сила — це дивна річ. Вона лікує інших. І залишає тебе сам на сам із власними тріщинами.

Герцог говорив про спадкоємця. Я знала, що він не хотів образити. Але слово впало точно туди, де завжди боліло. Бо десь дуже глибоко… я все ще мріяла, що одного дня хтось скаже:

“Мені потрібна ти. Не те, що ти можеш дати.”

Я провела долонею по обличчю. Сльози прийшли тихо. Без ридань. Просто текли — повільно, вперто, як вода, що знаходить шлях крізь камінь.

— Чому я можу лікувати всіх, — прошепотіла я, — але не себе?

Світ не відповів.

Я заплющила очі й дозволила образу з’явитись знову.

Маленькі кроки по коридору.Сміх, який відлунює від стін.Долонька, що тягнеться до мене — не як до лікаря, не як до маркізи… просто до мами. Я завжди відганяла цю картину. Називала її слабкістю. Непотрібною мрією. Розкішшю, яку не можу собі дозволити.

Але сьогодні… я більше не мала сил її відштовхувати. Образ розтанув повільно. Залишивши після себе тишу. І порожнечу, від якої перехоплювало подих. Я обхопила себе руками, ніби намагаючись зібрати докупи щось, що давно трималося лише на звичці бути сильною.

— Я втомилась… — прошепотіла я.

Голос зірвався. Стільки років я переконувала себе, що це не болить.
Що робота — достатньо. Що чужі врятовані діти можуть заповнити порожнечу. Не можуть. Ніколи не могли.

Сльози більше не були тихими. Вони рвалися назовні, гарячі, безконтрольні, не схожі на стриману печаль, до якої я звикла. Я опустилась на підлогу біля ліжка — не граційно, не обережно. Просто… впала.

Я просто плакала.

Без спроби зупинитися. Без думки, що це слабкість. Без тієї внутрішньої руки, яка завжди піднімала мене раніше, ніж біль встигав стати справжнім.

Я згадувала обличчя — тих, хто йшов. Тих, хто дивився на мене з любов’ю… і з тихою відмовою водночас. Я згадувала порожню квартиру після нічних змін. Світло холодильника. Тишу, яка з кожним роком ставала гучнішою. І тепер ця тиша наздогнала мене тут, у новому світі.

Я не була маркізою. Не була цілителькою. Не була сильною. Я була жінкою, яка дуже хотіла бути мамою.

Сльози текли довго. Поки тіло не втомилось настільки, що навіть біль став приглушеним. Я сперлась лобом об край ліжка, дихаючи уривчасто, і дозволила собі не вставати. Не збиратись. Не ставати знову правильною. Просто залишитись… зламаною.

***

Я не знала, скільки часу минуло.

Свічка майже догоріла. Сльози висохли, залишивши після себе важку втому — таку глибоку, ніби я прожила ще одне життя за одну ніч.

Стук у двері був тихим. Не вимогливим. Обережним. Я не відповіла. Мабуть, хотіла, щоб пішли.

Двері прочинилися ледь чутно.

Я не підняла голови — сил не було навіть на це.

Кроки зупинилися поруч. Я впізнала їх одразу.

Раднар.

Він нічого не сказав. Не запитав дозволу. Не намагався підняти мене чи заговорити першим. Просто став поруч — достатньо близько, щоб я відчула тепло чужої присутності, але не настільки, щоб це було тиском.

Мовчання між нами було дивно правильним.

— Я чув… що герцог пішов, — тихо сказав він нарешті.

Я кивнула, не піднімаючи очей.

Пауза.

— І я бачив, — додав він ще тихіше, — як ти йшла сюди.

Серце болісно стиснулося.

— Не треба, — прошепотіла я. — Не треба зараз… бути рицарем.

Він ледь хмикнув.

— Я не рицар зараз, — відповів він. — Просто Раднар.

Я ковтнула.

І раптом відчула, як нова хвиля сліз підступає — тихіша, але глибша.

Він опустився поруч на підлогу, спираючись плечем об край ліжка. Не торкався мене. Просто був поруч.