Розділ 33

Я зрозуміла, що втекти від розмови — простіше, ніж її витримати. Але простіше — не означає правильно.

Тому замість того, щоб зачинитися в кімнаті, я попросила накрити вечерю в їдальні. Без протоколу, без зайвих слуг, без холодної офіційності — просто стіл, їжа і люди, які так чи інакше вже вплелися в моє життя.

Усі — означало справді всі.

Коли батьки зайшли, напруга ще висіла в повітрі після нашої розмови. Маркграф виглядав стримано, Тадеус — насторожено. Раднар стояв трохи осторонь, мовчазний і уважний. Лені, навпаки, намагався виглядати так, ніби це звичайний вечір і нічого особливого не відбувається. Ерін же… Ерін сидів тихо, ніби готовий у будь-яку мить зникнути, якщо вирішать, що він тут зайвий.

Я підвелась першою.

— Перш ніж ми сядемо, — сказала я рівно, хоча всередині ще хвилювалась, — я хочу перепросити.

Батьки переглянулися.

— За те, як я пішла тоді. Я була зла. І, мабуть, не дуже справедлива. Але я не шкодую про свій вибір.

Я перевела погляд з одного на іншого.

— Я не привела в дім проблему. Я привела того, хто потребував допомоги. І я не хочу приймати такі рішення сама. Не тепер.

Маркграф повільно кивнув, Тадеус зітхнув, ніби відпускаючи частину напруги.

— Якщо він лишається тут, — сказав маркграф, — то ми маємо розуміти наслідки.

— Саме тому я й зібрала всіх, — відповіла я. — Бо хочете ви цього чи ні — ми одна команда.

— Мені подобається, як це звучить, — тихо пробурмотів Лені. — Значно краще, ніж “хаос із людьми”.

Раднар кивнув мовчки, його погляд затримався на Еріні — уважний, оцінюючий, але без ворожості.

— Еріне, — сказала я м’якше. — Це Раднар. Він відповідає за мою безпеку. А це Лені. Він відповідає за все інше.

— Я чую, — обурився Лені. — І запам’ятаю.

Ерін ледь помітно всміхнувся й кивнув.

— Дякую… що дозволяєте мені бути тут.

— Ми ще не дозволяємо, — сухо зауважив Тадеус, але без злості. — Ми знайомимось.

Я сіла за стіл.

І тільки тоді зрозуміла — починається щось нове.

*** 

Вечеря почалась… дивно.

Ніхто не знав, хто має заговорити першим.

Лені дивився на Еріна так, ніби той щойно зійшов із легенд — або з дуже поганого рішення. Раднар сидів рівно, мовчазний, але уважний. Ерін же виглядав інакше, ніж кілька годин тому — чорне волосся спадало на чоло, плечі розправились, а різнокольорові очі тихо вбирали світ навколо.

Я раптом усвідомила, що якби не та зустріч на вулиці, я б вирішила, що переді мною просто привабливий юнак із надто складною історією.

— Я… — почав Лені й замовк, потім знову почав: — Я правильно розумію, що це той самий хлопець?

— Той самий, — відповіла я, наливаючи чай. — Просто трохи… відновлений.

— Трохи? — він ледь не подавився. — Я думав, ви купили напів вампіра, а не… це.

Ерін опустив погляд.

— Лені, — тихо сказала я.

— Що? Я намагаюсь бути ввічливим, — буркнув він, але вже м’якше. — Просто… це несподівано.

Маркграф уважно подивився на Еріна, ніби вперше бачив його справжнім.

— Ти… виглядаєш значно краще, ніж коли зайшов у дім, — сказав він.

Я тихо пирхнула.

— Це комплімент, — пояснила я.

Розмова потроху пожвавилась. Лені почав розповідати історії з палацу, Тадеус час від часу втручався короткими зауваженнями, Раднар мовчки слухав.

— То ви справді відкриваєте клініку? — раптом спитав Ерін.

— Так, — кивнула я. — Для тих, кого магія зазвичай оминає.

— Це небезпечно, — сухо додав Раднар.

— Це потрібно, — заперечив Лені.

Я лише усміхнулась.

Саме в цей момент у двері постукали.

Слуга зайшов обережно й схилив голову.

— Маркізо, — сказав він. — До вас прибув герцог Даміан Етерн. Каже, що домовлявся про візит.

У кімнаті стало тихо.

Лені застиг із чашкою в руці.

Раднар повільно випростався.

Батьки переглянулися — швидко, але значуще.

Ерін ледь помітно напружився, ніби інстинктивно відчув зміну повітря.

Я видихнула.

— Запросіть його, — сказала я рівно.

Слуга кивнув і вийшов.

Лені нахилився до мене й прошепотів:

— Якщо це той самий герцог… вечір тільки починається.

Я не відповіла. Бо кроки в коридорі вже наближалися.

Двері відчинилися без зайвого шуму.

Герцог Даміан Етерн увійшов так, ніби не порушував чужий простір — а лише повертався туди, де вже мав право бути. Темний одяг без зайвої показності, впевнена постава, погляд уважний і холодно-спокійний.

Він зупинився на порозі, коротко вклонився батькам, а потім перевів очі на мене.

— Маркізо, — мовив він рівно. — Сподіваюсь, мій візит не надто невчасний.

— Ви з’являєтесь саме тоді, коли все стає… цікавіше, — відповіла я, не підводячись. — Тож, мабуть, це вже традиція.

Кутик його губ ледь сіпнувся.

Він зробив кілька кроків уперед — і тільки тоді помітив Еріна.

Я відчула, як повітря в кімнаті змінюється.

Погляд герцога затримався на ньому довше, ніж вимагала ввічливість. Не зневажливо. Оцінююче. Глибоко. Наче він зчитував більше, ніж інші могли побачити.

Раднар ледь помітно напружився. Тадеус відставив чашку. Маркграф мовчав, але спостерігав уважно.

— Я бачу, — сказав герцог спокійно, — що ваш дім уже став місцем несподіваних зустрічей.

— Я люблю різноманіття, — відповіла я рівно. — Воно розширює горизонти.

— А інколи й проблеми, — додав він тихо.

Ерін опустив погляд, але не відступив.

Я встала.

— Герцогу, — сказала я, — це Ерін. Він… тепер частина моєї команди.

Слово прозвучало трохи голосніше, ніж я планувала.

Лені тихо хмикнув, Раднар ледь повернув голову — але нічого не сказав.

Герцог перевів погляд на мене.

— Команда, — повторив він. — Ви швидко приймаєте рішення, маркізо.

— Хтось же має, — відповіла я.

Він мовчки кивнув і зробив ще крок ближче до столу.

— Я не прийшов із докорами, — сказав він нарешті. — Але новини в столиці рухаються швидше, ніж вітер. І я вирішив, що краще побачити все на власні очі.