Розділ 31

Повідок у моїй руці здавався надто важким для такої тонкої металевої смужки.

Я відчула це лише тоді, коли торгаш зник у натовпі, навіть не обернувшись. Наче він не продав живу істоту — а просто позбувся клопоту.

Вулиця знову загомоніла. Хтось сміявся, хтось торгувався, поруч пройшла пара, обговорюючи дрібниці. Світ не завмер. Світ навіть не помітив, що для когось щойно все перевернулося.

Я повільно вдихнула.

— Так, — сказав Лені після паузи. — Це було… несподівано.

— Я думав, — обережно додав Раднар, — що ви просто зупините його. Або покличете варту.

Я глянула на юнака поруч зі мною.

Він стояв так само, як і раніше. Прямо. Спокійно. Без опору — і без полегшення. Погляд не шукав виходу, не ковзав по обличчях. Він ніби чекав.

— Ти… — я запнулася, не знаючи, як правильно почати. — Ти можеш піти.

Він не ворухнувся.

Я повторила, вже чіткіше:

— Ти вільний.

Повітря між нами наче зависло.

— Навіщо? — тихо спитав він.

Одне слово. Без емоцій. Без надії. І воно вдарило сильніше, ніж будь-який крик.

Я відкрила рота — і зрозуміла, що не маю відповіді.

— Ну… — почав Лені й замовк, раптово серйозний. — Так. Гарне питання.

Я відчула, як щось холодне й неприємне стискається всередині. Я купила його свободу. Але не дала йому життя.

— Як тебе звати? — спитала я, змінюючи напрям розмови.

— Як накажете, — відповів він майже автоматично.

— Ні, — різко сказала я. — Не так. Як тебе звати?

Він кліпнув. Повільно. Ніби слово було знайоме, але давно не вживане.

— …Ерін, — нарешті вимовив він.

— Ерін, — повторила я. — Я не твоя господиня. І я не буду давати тобі наказів.

Він дивився на мене мовчки.

— Але, — додала я, уже м’якше, — я не залишу тебе просто посеред вулиці.
Ходімо з нами. Хоча б поки ти не… зрозумієш, чого хочеш.

— Я давно вже нічого не хочу, — сказав він так само рівно.

Це прозвучало не як зізнання. Як констатація факту.

Раднар тихо вилаявся крізь зуби.

— Нам треба забиратися звідси, — сказав він. — І швидко.

Я кивнула.

Ми рушили з місця, і лише тоді я помітила: Ерін йде на пів кроку позаду. Не тому, що я сказала. А тому, що так було завжди.

— Ти можеш йти поруч, — озвалась я.

Він знову кліпнув. Зупинився на мить. А потім зробив крок уперед — невпевнено, ніби пробував нове положення тіла.

— Ви… — він зам’явся. — Ви тепер… чого від мене хочете?

Я подивилась на нього й раптом зрозуміла, що це питання страшніше за всі палацові інтриги.

— Нічого, — відповіла я чесно. — Поки що — нічого.

Він мовчав.

— І це… — додала я тихіше, — не пастка.

Ерін кивнув. Повільно. Не довіряючи — але й не заперечуючи.

І тільки тоді до мене дійшло: я щойно втрутилась у чуже життя, не маючи жодного плану, жодних гарантій і майже жодного ресурсу.

Окрім власної впертості і переконання, що деякі речі не можна просто пройти повз.

А столиця навколо нас жила далі. Так, ніби нічого не сталося.

***

Розмова почалась не з крику.

І це було найгірше.

Маркграф стояв біля вікна, склавши руки за спиною. Тадеус — поруч із столом, напружений, але стриманий. Обидва дивилися на мене так, ніби я щойно принесла в дім щось небезпечне й крихке водночас.

— Яріанель, — почав маркграф повільно, обираючи слова. — Ти впевнена, що розумієш, кого привела в наш дім?

— Так, — відповіла я. — Напів вампіра. .

Вони переглянулися.

— Саме це нас і лякає, — сказав Тадеус. — Про напів вампірів майже нічого не відомо. Їх… майже не існує.

— Ти знаєш чому, — додав маркграф тихіше. — Людські жінки рідко виживають після таких пологів. А ті, хто виживає… не завжди народжують живих дітей.

Я стиснула пальці.

— Це не його провина.

— Ми й не кажемо, що провина, — зітхнув Тадеус. — Але ти не знаєш, як він опинився в такій ситуації. Чому він був у боргах. Чому погодився на повідець.

— І головне, — маркграф нарешті обернувся до мене, — ми не знаємо, як у нього з жагою крові.

Повітря в кімнаті стало важким.

— Вампіри не завжди втрачають контроль, — сказала я різко. — І він—

— Ти не можеш цього знати напевно, — перебив Тадеус. — А якщо щось станеться? Якщо він зірветься? Ти думаєш, хто буде відповідати?

Я мовчала.

— Ми переживаємо за тебе, — продовжив маркграф уже м’якше. — Ти щойно з’явилася в столиці. У тебе були плани на свою клініку. Допомогу порожнім. А для цього потрібна репутація. Майбутнє.

Я підвела погляд.

— І заміжжя, — додав Тадеус, ніби між іншим. — Ти маєш почати думати про це серйозно, а не… приводити в дім невідомо кого з вулиці.

Ось тут щось у мені клацнуло.

— Перепрошую? — тихо спитала я.

— Ярі, — маркграф спробував згладити, — ми не це мали на—

— Ні, — перебила я. — Саме це. Заміжжя. Я вже й забула яка жінки тут «цінність».

Я відчула, як у грудях піднімається знайомий жар — не магія. Гнів..

Тиша була глухою.

— Я не річ, яку треба вдало прилаштувати, — продовжила я. — І не прикраса до статусу. І якщо для вас моє майбутнє важливіше за чуже життя — то ми зараз говоримо різними мовами.

— Яріанель… — почав Тадеус.

— Ні, — я похитала головою. — Мені треба побути наодинці.

Я розвернулась і пішла, не чекаючи відповіді.

Коридори маєтку здавалися довшими, ніж раніше. Кроки відлунювали, але я не сповільнювалась. Зупинилася лише біля дверей у кімнату, де тимчасово розмістили нового гостя.

На мить заплющила очі. Бабусю, подумала я, ти б точно сказала, що я знову вплуталась у щось складне.

А потім відчинила двері.

Ерін сидів на краю ліжка, руки складені, погляд опущений. Він підвів очі, щойно я зайшла.

— Я… — почав він і замовк. — Якщо я проблема, я можу піти.

І в цю мить я зрозуміла: мене можуть не розуміти батьки, лякатись мого вибору, рахувати наслідки й репутацію. Але я не дозволю, щоб ще одна людина сама записала себе в зайві.