Розділ 30

Переїзд у столичний маєток відбувся тихо — без урочистостей і зайвих слів. Після палацу, з його нескінченними коридорами, поглядами й відчуттям, що кожен твій подих фіксується, власний дах над головою здавався майже розкішшю.

Маєток був гарний. Просторий, світлий, із внутрішнім двориком і садом, який явно пережив не одного господаря. Але головне — тут не було королівської варти за дверима, артефактів на кожному столі й відчуття, що тебе зараз знову перевірятимуть.

Після всього, що сталося останнім часом — вимірювань, розмов, навчання й напруженої уваги з боку палацу — мені просто хотілося перепочити. Не думати про рівні, потенціал і “майбутнє магії”. Хоч ненадовго.

Тож я вирішила піти в місто.

Батьки не заперечували — швидше навпаки. Лені, звісно, зрадів так, ніби я запропонувала йому подорож у святая святих. Раднар сприйняв ідею стриманіше, але пішов із нами без зайвих запитань.

Столиця вразила одразу.

Вона була іншою — не кращою і не гіршою за містечко маркграфа, просто… значно живішою. Тут усе рухалося, змінювалося, змішувалося. Вулиці були ширші, будинки — вищі, а повітря здавалося густішим від голосів, запахів і кольорів.

Найбільше вражало різноманіття.

Раси змішувалися так природно, ніби ніколи й не було інакше: люди, перевертні, маги різних напрямів, істоти, яких я ще не могла визначити з першого погляду. Ніхто ні на кого не витріщався — усі просто жили.

І ще одна річ впадала в око майже одразу.

Жінки.

Їх було багато. Вони йшли вулицями в компанії чоловіків, сперечалися, сміялися, торгувалися з крамарями, не ховаючи погляду й не зменшуючи крок. Це не виглядало як виклик чи демонстрація — радше як норма.

Лені вбирав у себе місто з таким захватом, ніби намагався запам’ятати кожну вивіску й кожен діалог. Раднар тримався трохи позаду, уважний, зібраний, але й він, здається, трохи розслабився.

Ми гуляли довго. Непомітно. Вулички змінювали одна одну, ринки — площі, шумні квартали — тихіші провулки. Сонце вже помітно схилилося, коли я зрозуміла, що минула добра половина дня.

І разом із цим прийшло дуже просте, дуже земне відчуття.

— Я голодна, — повідомила я, зупинившись. — Причому небезпечно.

— Нарешті, — з полегшенням видихнув Лені. — Я вже боявся, що ми будемо харчуватися виключно враженнями.

Раднар оглянувся довкола.

— Тут неподалік є пристойні місця, — сказав він. — Не надто пафосні.

— Ідеально, — кивнула я.

***

Ми вже майже дійшли до ресторації, коли я раптом зупинилась.

Не різко — скоріше інстинктивно.
Наче щось у загальному шумі столиці різонуло слух.

Я обернулась.

З бічної вулиці виходив чоловік — типовий торгаш. Дорогий, але показний одяг, персні на пальцях, важкий гаманець на поясі, який ніби спеціально теліпався, щоб усі бачили: я можу собі дозволити. Хода — самовпевнена, трохи розв’язна, як у людини, яка звикла купувати не лише товари.

У руці він тримав повідець.

Металевий.
Короткий.
Пристебнутий до обруча на шиї юнака, що йшов поруч.

Слуга.

Але виглядав він не як хтось покірний — радше як той, кому вже байдуже. Погляд порожній, спрямований крізь людей. Рухи рівні, без опору й без страху. Не тому, що не боявся — а тому, що боятися вже не було сил.

— Скажіть, що мені здалося, — тихо промовила я.

— Не здалося, — коротко відповів Раднар.

— У королівстві ж немає рабства, — сказала я швидше собі, ніж їм.

— Немає, — зітхнув Лені. — Але є люди, які дуже винахідливі, коли справа доходить до грошей.

Торгаш смикнув повідець — різко, нетерпляче. Юнак зробив крок уперед без жодної реакції. Навіть не здригнувся.

І це було найстрашніше.

Я зробила крок до них.

— Перепрошую, — звернулась я до чоловіка, стримуючи голос. — Це виглядає… неправильно.

Він обернувся з явним роздратуванням, окинув мене швидким, оцінювальним поглядом — від сукні до обличчя — і скривився.

— Пані, — сказав він грубо, — якщо не хочете щось купити — не витрачайте мій час.

— У столиці не водять слуг на повідку, — відповіла я. — Навіть найманих.

— А хто вам сказав, що він найманий? — хмикнув торгаш. — Це напів вампір.
І повірте, він сам заслужив таке життя.

Юнак навіть не поворухнувся.

— Борги, — продовжив чоловік із відвертим задоволенням. — Невміння тримати себе в руках. Погана поведінка. Я, можна сказати, врятував йому життя. Годую, одягаю. Дозволяю існувати.

— Ви називаєте це життям? — тихо спитала я.

Він знизав плечима.

— Для таких, як він, — більш ніж достатньо.

Я подивилась на юнака уважніше.

Бліда шкіра.
Ледь помітні ікла, які він навіть не намагався приховати.
Очі — темні, глибокі й абсолютно порожні.

Не страх.
Не злість.
Відсутність.

Наче хтось давно загасив у ньому світло, і тепер залишилася лише оболонка, яка слухняно рухається, бо так простіше.

— Ходімо, — буркнув торгаш, смикаючи повідець. — Нам тут нема чого робити.

Я не одразу дозволила їм піти.

— Зачекайте, — сказала я.

Він обернувся з явним роздратуванням.

— Ще щось, пані? Якщо ви не плануєте купувати — я поспішаю.

Я ковтнула.

— Я планую, — відповіла я рівно. — Купити його.

На мить він навіть розгубився. А потім — широко всміхнувся. Не здивовано. Зацікавлено.

— О, — протягнув він, дивлячись на мене зовсім інакше. — Так би й одразу.
Скільки?

Я назвала суму, яку мала з собою. Всю. До останньої монети.

Торгаш швидко прикинув у голові, зважив, цокнув язиком.

— Мало, — сказав він без докорів. — Він проблемний. І годувати треба. І стежити. Давайте ще.

Я завмерла.

Лені різко втягнув повітря, але мовчав. Раднар напружився так, що я відчула це спиною.

Моя рука мимоволі торкнулася кулона на шиї. Теплого. Знайомого. Єдиного, що в мене було до цього світу. Я зняла його повільно, ніби кожен рух важив більше, ніж золото.