Розділ 29

Процедура повторного вимірювання магії була для мене не новиною.

Я вже проходила її раніше — хоч того разу результат так би мовити «вирішив» маркграф... 

Вимірювання проводив метр столиці — людина з таким бездоганним виглядом і такою кількістю відзнак, що артефакт на столі виглядав поруч із ним майже скромно.

— Процедура стандартна, — мовив він рівним голосом. — Ви вже знайомі з принципом дії.

— На жаль, — кивнула я. — Минулого разу вона теж не попереджала, що може змінити моє життя.

Він не оцінив жарт.

Кімната була світлою, добре захищеною, без  театральності. Круглий стіл. Артефакт у центрі — кристал у металевому кільці. Знайомий. Майже рідний.

— Прошу, — метр жестом запросив мене сісти. — Як і раніше: не концентруйтесь навмисно. Просто дозвольте магії проявитись.

— Я тепер цього боюся, — чесно сказала я, кладучи руку на кристал.

Спочатку — нічого.

Потім повітря навколо ледь помітно здригнулося. Не спалахнуло. Не вибухнуло. Просто… стало щільнішим.

Кристал потьмянів. Потім засвітився. Потім почав міняти відтінок на блакитний Світло ставало яскравішим. Спокійним. Таким, яке не тисне, а поглинає. Кристал раптом тріснув. І тільки я подумала, що він знову розсиплеться як минулого разу, метр промовив: 

— Заберіть руку. 

Я послухалась.

Світло згасло. Кімната знову стала звичайною. Надто звичайною.

— І? — спитала я, дивлячись на артефакт. — Я тепер офіційно проблема державного масштабу чи ще ні?

Метр повільно видихнув.

— Рівень… — він зам’явся. — Неможливо зафіксувати стандартною шкалою.

— О, як зручно, — зітхнула я. — Знову.

— Це не означає “безмежний”, — швидко додав він. — Але означає… нетиповий.

— Іншими словами, — підсумувала я, — ви не знаєте, що зі мною робити.

— Ми з’ясуємо, — сухо відповів він. — Питання лише — як швидко.

Саме в цю мить двері відчинилися. Без стуку. Без оголошень.

— Бачу, я не запізнився, — прозвучав знайомий голос.

Я повільно обернулась.

Герцог Даміан Етерн стояв у дверях так, ніби це було його право — заходити саме в такі моменти. Погляд уважний. Спокійний. Надто зібраний для випадкового візиту.

— Герцоге, — метр  напружився. — Це… процедура.

— Я знаю, — кивнув герцог. — Саме тому й прийшов.

Його погляд на мить затримався на артефакті. На тріщині. Потім — на мені.

— І? — спитав він, звертаючись до метра. .

Той вагався.

— Результат… неможливо виміряти стандартною шкалою. 

Герцог ледь помітно всміхнувся.

— Тобто припущення підтвердилось.

Я схрестила руки.

— Ви завжди з’являєтесь саме тоді, коли люди не знають, що сказати? — поцікавилась я. — Чи це окремий талант?

Він перевів погляд на мене. Уважний. Без тиску.

— Лише коли ситуація стає цікавою, — відповів він спокійно. — А ця — безперечно така.

Мені це не сподобалось.

— Якщо ви прийшли подивитись на диво, — сказала я сухо, — то розчарую. Я просто людина.

— Саме це, — тихо відповів герцог, — і є найнебезпечніше.

І в кімнаті раптом стало дуже мало повітря.

***

Метр столиці ще щось говорив про повторні заміри, нестандартні показники й необхідність звітів, але я майже не слухала. Бо герцог Даміан Етерн стояв біля столу з артефактом так, ніби чекав, коли всі зайві слова нарешті закінчаться.

Він дочекався.

— Отже, — промовив він спокійно, — цього разу ви вирішили обійтися без втрати свідомості. Мушу визнати — я трохи розчарований.

Я склала руки на грудях.

— Перепрошую, — сухо відповіла я. — Наступного разу попереджу. Або додам завісу і драматичну паузу.

Його губи ледь здригнулися.

— Ви й без того справляєте сильне враження, — сказав він. — Особливо, коли дуже стараєтеся не розмовляти.

— Це був не особистий жест, — знизала я плечима. — Мене просто запросив на танець інший чоловік, як бачите, вижили всі.

— Не всі, — заперечив він. — Дехто після цього почав уважніше дивитися.

Я підняла брову.

— Ви про себе?

— Очевидно, — відповів він без тіні збентеження. — Ви зробили все, щоб не говорити зі мною. А потім — дуже ефектно зникли.

— Назвімо це художнім прийомом, — усміхнулась я. — Не кожен вечір вимагає продовження.

— Особливо, коли воно може бути… незручним.

Між нами зависла пауза. Не напружена. Радше оцінювальна.

— Дозвольте бути чесним, — мовив він і зробив крок ближче. — Я прийду до вас у маєток.

Я ледь не розсміялася.

— Це було запрошення чи повідомлення?

— Умова, — спокійно відповів він. — Серйозна розмова не ведеться в коридорах палацу. І не між протоколами.

— А якщо я відмовлюсь?

Він нахилив голову, уважно дивлячись на мене.

— Тоді я все одно прийду, — сказав він. — Але це буде вже значно менш ввічливо.

Я зітхнула.

— Ви завжди так чарівно залицяєтесь?

— Лише коли впевнений, що співрозмовниця достатньо розумна, щоб оцінити прямоту, — відповів він. — І достатньо сильна, щоб не злякатися.

— Самовпевнено, — зауважила я.

— Досвідчено, — виправив він.

Він відступив на крок.

— Я дам вам час, — додав він. — Але не надто багато.
У вас є речі, які потребують пояснень.
У мене — питання, на які я хочу отримати відповіді.

Я дивилась йому вслід, коли він уже повернувся до дверей.

— Герцогу, — кинула я навздогін. — Ви ж розумієте, що маркізи не приймають гостей без згоди?

Він зупинився й озирнувся.

— Саме тому, — сказав він рівно, — я й прийду особисто.

Двері зачинилися.

А я залишилася стояти й розуміти одну неприємну річ: я дуже старалася не говорити з герцогом. І, здається, саме це і привернуло його увагу найбільше.