Розділ 26

Колін

Він не збирався залишатися надовго.

Колін прийшов пізно — навмисно. Коли найгірше вже сталося: погляди були кинуті, оцінки роздані, імена зважені. Коли зала втомилась від новизни і почала жити власним життям.

Він зайняв звичне місце біля стіни. Там, де світло не надто яскраве. Там, де можна стояти півоберта і не ловити чужі очі.

Біль у руці був фоновим — старим знайомим, який нагадує про себе рівно настільки, щоб не забути, ким ти є тепер. Колін зсунув рукавицю, перевіряючи, чи на місці тканина, що прикривала опіки. Вона була. Як і напруга під нею.

Ще трохи, — подумав він. — І можна буде піти.

Вона з’явилась раптово.

Не з гучності — з простоти. Він не почув її кроків, лише відчув присутність. Коли вона заговорила, це не прозвучало як наказ чи флірт. Швидше як ствердження факту. І чомусь він не відмовив.

Коли вони рушили до центру зали, Колін одразу відчув знайоме.

Погляди.
Шепіт.
Той особливий тиск, що виникає, коли люди дивляться не на тебе — на історію, яку вони про тебе вигадали.

Він знав ці погляди. Знав їхні версії правди. Знав, як легко вони вирішують, хто він і чого вартий.

Вона теж це відчувала.

І не відступила.

В танці він тримав дистанцію — не фізичну, а внутрішню. Вів обережно, беріг рухи, ховав біль за звичкою. Він не дивився їй в обличчя надто довго. Боявся побачити знайоме: відразу або жаль.

Не побачив ні того, ні іншого.

Її погляд був інший. Не оцінювальний. Не співчутливий. Зосереджений — так дивляться люди, які щось розуміють, але не поспішають із висновками.

Це лякало більше за глузування

Бо це пробуджувало бажання. А він не дозволяв собі бажати.

Це було правило, таке ж старе, як біль у руці. Бажання — річ небезпечна. Воно народжується швидше, ніж надія, і болить значно довше. Тому Колін навчився жити без нього. Дивитися осторонь. Не затримувати погляду. Не уявляти продовження.

Саме тому те, що сталося з нею, вибило його з рівноваги.

Вона з’явилася в його вечорі випадково — як порив повітря в задушливій кімнаті. Не вимагала уваги. Не дивилася з цікавістю чи зневагою. Просто… була поруч. І цього виявилося достатньо.

Коли музика почала стихати, він уже збирався зробити звичне: подякувати, відступити, зникнути. Він навіть почав відпускати її руку.

Але вона не пішла.

Її пальці торкнулися його зап’ястя — легко, ненавмисно. І в цю мить щось у ньому здригнулося.

Спершу — тепло.
Потім — біль. Новий. Глибокий. Такий, що не нищив, а ламав старе.

Він злякався. Не за себе — за неї.

Вона зблідла, похитнулася, і перш ніж він встиг усвідомити, що відбувається, її тіло обм’якло в його руках.

Колін тримав її, не думаючи. Просто тримав. Так, ніби від цього залежало щось значно більше, ніж бал чи чужі погляди.

Не дозволяй собі, — наказував він собі.
Не зараз. Не з нею.

Навколо здійнявся рух. Голоси. Кроки. Хтось кликав цілителя, хтось відступав убік. А він дивився на її обличчя — спокійне, беззахисне — і відчував дивну, небезпечну річ.

Бажання, яке не мало права існувати.

Не володіти. Не торкатися. Просто… щоб вона була.

Її забрали швидко.

Маркграф — її батько — з’явився так, ніби був поруч увесь час. Він узяв її на руки впевнено, без паніки, і на мить Колін відчув полегшення. Вона була в безпеці. Не з ним — і це правильно.

Колін відступив. Як завжди.

Коли зала почала заспокоюватися, а подія перетворюватися на чергову історію для пліток, він залишився осторонь. Знову біля стіни. Знову сам.

Рука дивно пульсувала.

Він повільно, майже боячись, зняв рукавицю.

І завмер.

Шкіра була рівною.

Не ідеальною — живою. Без потворних рубців. Без перекручених шрамів, які він бачив щодня роками. Пальці слухалися легко. Біль… зник.

Колін повільно стиснув і розтиснув руку.

— Ні… — видихнув він ледве чутно.

Це було неможливо. Неприпустимо. Небезпечно.

Він знову надяг рукавицю — різко, ніби боявся, що хтось побачить. І вперше за багато років відчув не радість.

Страх.

Бо якщо це правда — якщо вона справді зробила це, навіть не знаючи, —
то він щойно втратив право на тишу.

І здобув щось значно гірше.

Надію,яку він не мав права собі дозволити.