Розділ 24

Я завмерла. Не образно — буквально. Світ на мить згорнувся в одну точку, і я навіть не одразу усвідомила, що стою посеред зали, повної людей, світла й музики.

— Маю честь, — сказав він рівно. — Герцог Даміан Етерн.

Я знала цей голос.
Я чула його уві сні.

—Навіть голос такий як у моєму сні, - мабуть ще засліплена шоком, не відразу збагнула що промовила це в голос,- Перепрошую.  Яріанель… — мій голос прозвучав тихіше, ніж я планувала. — Маркіза Фалкон.

На якусь частку секунди — настільки коротку, що її могли не помітити інші — в його погляді щось змінилося.

— О, то ви вже бачили нашого герцога уві сні? - не змогла втриматись дружина кронпринца. 

Її голос був солодко-іронічним, з тією особливою інтонацією, якою зазвичай ріжуть по живому, не підвищуючи тону.

Я здригнулась і нарешті моргнула.

— За такі слова, — продовжила вона, — він, безперечно, мав би на вас одружитися.
Пауза.
— Хоча… зачекайте. Сьомий рівень — це ж не так уже й багато для вас, герцогу, чи не так?

Вона усміхнулась — холодно, майже ліниво.

До чого тут взагалі мій рівень магії? Наче це має значення  в цій ситуації. Хоча чому я дивуюсь, тут за магічну дружину і битись готові.

Герцог заговорив раніше, ніж я встигла зібратись із думками.

— Думаю, — сказав він рівно, без натяку на емоції, — це не те місце, де варто обговорювати подібні речі.

Його погляд ковзнув по залі — жестом людини, яка добре знає, скільки вух слухають.

— Тим паче, — додав він спокійно, — сьогодні перший вихід маркізи у світське суспільств. Не будемо створювати незручних сцен.

На мить його погляд знову зупинився на мені.

— У будь-якому разі, — з легкою, світською усмішкою, — сподіваюся, ми ще матимемо нагоду потанцювати.

Не обіцянка.
Не прохання.
Факт, відкладений у часі.

Він уклонився — і відійшов у глиб зали, залишивши після себе дивне відчуття незавершеності.

Незручна тиша повисла між нами. Вона затягнулась на кілька надто довгих секунд.

Кронпринц, відчувши загальний настрій, ввічливо взяв ініціативу:

— Що ж, — сказав він рівно, — ми також підемо привітати інших гостей.

Він кивнув, узяв дружину під руку — і вони пішли.

А я залишилась стояти.

І тільки тепер до мене почало доходити.

Яка ж я дурепа.

*** 

Ще деякий час до початку танців батьки знайомили мене з іншими людьми. Але ситуація з герцогом досі мене не відпускала, тому всі обличчя були однією рухливою плямою. 

Невдовзі я залишилась одна.

Не демонстративно — просто так вийшло. Батьки перепросили, що мають деяку приватну розмову з королем, Раднара покликав капітан Август, а Лені десь насолоджувався фуршетом. 

Я зробила кілька кроків убік — інстинктивно, без плану — і зупинилась біля колони. Холодний камінь під долонею виявився напрочуд заспокійливим. Стійкий. Реальний.

Дихай.

Музика почала звучати рівно, сміх десь поруч був надто гучним, світло люстр — надто яскравим. Усе було занадто. Обʼявили початок танців. 

— Ідіотка… — прошепотіла я, майже не рухаючи губами.

Навіщо я це сказала?
Навіщо відкрила рота, коли мала просто мовчати?

Я заплющила очі — і, звісно, знову побачила той сон.

Його обличчя.
Той самий погляд.
І дитину.

Саме вона змусила мене різко вдихнути.

— Ні, — тихо сказала я. — Це не може бути правдою.

Не тому, що світ магічний.
І не тому, що він — герцог.

А тому, що були речі, які я про себе знала.
Не з чуток.
Не зі слів.
З досвіду.

Речі, які не змінюються від того, що ти опинилась в іншому світі.

Саме тому це сон.
Саме тому він неправильний.

Я сперлась спиною на колону, дивлячись у світло люстр, що розбивалося на сотні відблисків.

— Просто уява, — сказала я собі. — Реакція на стрес. На нові обличчя. На надто яскраву реальність.

Це звучало розумно.
Занадто розумно.

Я відкрила очі й випрямилась. Усмішка вийшла рівною — відрепетируваною, світською.

Я саме видихнула, намагаючись зібрати себе до купи, коли знову відчула рух у просторі.

Герцог.

Він ішов у мій бік — не швидко, але з тією впевненістю, яка не залишає сумнівів щодо намірів. Погляд зосереджений, кроки рівні. Він явно збирався виконати обіцянку — і запросити мене на танець.

Ні.
Я ще не готова.

Фраза дружини кронпринца про “недостатній рівень” раптом боляче зачепила — не як образа, а як нагадування. Про те, що тут усе вимірюють. Зіставляють. Зважують.

Я озирнулась — швидко, майже інстинктивно.

Поруч стояв чоловік. Сам. Трохи осторонь від гуртів, у півоберта до зали. Темний камзол, стриманий крій. Постава рівна, але не напоказ. Обличчя — частково в тіні.

І ось тут мій мозок спрацював автоматично.

Ледь помітна асиметрія щоки.
Рукавиця — не знята, хоча в залі тепло.
Комір піднятий трохи вище, ніж диктує мода.
І дуже обережні рухи — так рухаються люди, які добре знають межі власного болю.

Опіки.
Старі.
Важкі.

Я не вдивлялась. Не аналізувала довго. Просто відмітила — як дихання пацієнта, як колір шкіри, як напруження м’язів.

І відпустила.

Не тому, що це неважливо.
А тому, що це — не привід робити людину іншою.

Я зробила крок убік. Потім ще один — повільно, так, ніби просто змінюю позицію. Опинившись поруч, нахилилася трохи ближче й тихо сказала:

— Запросіть леді на танець.

Він не одразу зреагував.

Кілька секунд дивився в зал, потім моргнув і нарешті повернувся до мене.

— Перепрошую? — перепитав він здивовано.

Я зустріла його погляд і зрозуміла, що відступати пізно.

— Танці починаються, — пояснила я так, ніби це була найочевидніша річ у світі. — А ви стоїте без діла. Це викликає підозри.

Він кліпнув ще раз.

— Я… е-е…