Розділ 22

Якщо до цього моменту я думала, що вже бачила багатство — маєток маркграфа, герцогський замок, портальну арку з бюджету “ми можемо собі дозволити” — то я помилялась.

Справжнє багатство, як виявилось, не просто блищить.
Воно тисне.

Королівський палац Торнтвел постав перед нами не як будівля — як заява. Світлий камінь, високі фасади, нескінченні ряди вікон, колони, балюстради, скульптури магів і звірів, що ніби стерегли кожен поверх. Усе симетричне, вивірене, занадто правильне, щоб бути випадковим.

— Він… величезний, — чесно сказала я.

— Це ще не весь комплекс, — спокійно відповів маркграф. — Лише центральне крило.

— Заспокоїли. Бо я вже почала переживати, що доведеться просити карту.

Карета повільно котилась широкою під’їзною алеєю. По обидва боки — сади, вистрижені з математичною жорстокістю. Живі огорожі, фонтани, білі статуї, водойми, мости — і все це освітлене магічними ліхтарями, що давали м’яке золоте світло без диму й полум’я.

Повітря пахло нічними квітами й водою.

— Якщо тут заблукаю— мене не шукайте, — додала я. — Я облаштую практику десь біля фонтану.

Радан тихо озвався з боку:

— Я знайду.

І чомусь я не засумнівалася.

Ми піднялися сходами — широкими, як міська площа. Сходинки з полірованого каменю відбивали світло так, ніби були вкриті тонкою плівкою води. Над входом — високі двері з темного дерева й золотих накладок у вигляді переплетених тернових гілок — символу роду Торнтвел.

Двері відчинились без дотику — магія відгукнулась на запрошення.

Добре. Звичайні дверні ручки тут, певно, вважають образою традицій.

Всередині простір піднявся вгору на кілька поверхів одразу. Головний вестибюль був залитий світлом — не різким, а розкішно-м’яким. Кришталеві люстри висіли каскадами, і в кожній — десятки магічних вогнів. Стеля — розписана: сцени історії королівства, битви, союзи, коронації, маги в сяйві сили.

— Я відчуваю себе дуже маленькою, — пробурмотіла я.

— Так і задумано, — тихо відповів маркграф.

Під ногами — підлога з інкрустованого каменю й металу, складні візерунки, герби родів, магічні формули, вплетені в орнамент. Стіни — дзеркала у важких рамах, між ними — гобелени

Далі — галерея. Довга, сяюча, з високими вікнами в підлогу. Скло відбивало нічні сади, а всередині — світло люстр множилось у дзеркалах навпроти. Люди в святковому вбранні рухались повільно, як кольоровий потік — шовк, оксамит, метали, коштовності.

Звуки музики вже долітали звідкись із глибини палацу — живий оркестр, багато струнних, щось урочисто-танцювальне.

— Якщо я впаду — скажіть, що так задумано, — тихо сказала я. — Новий придворний стиль — “маркіза в горизонталі”.

— Я підхоплю, — спокійно відповів Радан.

— Ви підозріло готові до цього сценарію.

— Я добре вивчив ризики.

Я ковзнула поглядом по залу. Люди вже дивилися. Оцінювали. Впізнавали маркграфа. Не впізнавали — мене.

Шепіт ще не почався.
Але вже набирав повітря.

— Ну що ж, — тихо сказала я. — Ходімо знайомитися з епіцентром аристократичного землетрусу.

І ми рушили до бальної зали — туди, де сьогодні мене мали офіційно показати світові.

***

Музика в бальній залі звучала як щось живе — не просто мелодія, а пульс. Висока стеля губилась у світлі люстр, підлога блищала так, ніби її полірували ангели з обсесивно-компульсивним розладом.

— Оголошення через десять кроків, — тихо попередив маркграф.

— Я ще можу втекти в кущі?

— У палаці немає кущів.

— Тоді це стратегічний прорахунок архітектора.

Ми підійшли до входу. Камергер — сухий, високий, з голосом, яким можна було б відкривати військові паради — підняв жезл.

— Його світлість маркграф Фредерік Фалкон… — пауза, — та його донька, маркіза Яріанель Фалкон.

О.

О-о.

Зал не замовк — він зробив вдих.

І забув видихнути.

Погляди вдарили хвилею. Не один, не десятки — сотні. Цікаві. Шоковані. Обчислювальні. Захоплені. Оцінювальні. Кілька — відверто мисливські.

Так. Я — новий експонат у залі дорогих хижаків.

Я усміхнулась. Спокійно. Рівно. Як мене вчили виживати на медичних конференціях серед професорів із завищеною самооцінкою.

Шепіт пішов миттєво.

— Це вона?
— Справжня?
— Схожа на покійну маркграфиню…
— Де її ховали?..
— Вона не схожа на придворних…

Радан ішов на півкроку позаду — формально як охоронець, фактично як стіна зі сталі й напруги. Я фізично відчувала, як він сканує простір.

І, схоже, не дарма.

Ліворуч — група дам. Дорого. Бездоганно. Холодно. Центром композиції була жінка в срібно-блакитній сукні — красива, як відполірований клинок.

Усміхнулась. Не очима.

— Маркізо, — звернулась вона, коли ми зблизились достатньо. — Я маркіза Естервель. Яка… несподівана радість для двору — ваша поява.

Переклад: “Ми вас не замовляли”.

— Я старалась прибути вчасно, — відповіла я. — Щоб не псувати інтригу запізненням.

Поруч із нею хтось тихо пирхнув — молодий чоловік, явно не погоджений із її сценарієм.

— Кажуть, — продовжила графиня, — ви виросли… далеко від традицій.

— Так. У мене була нетипова освіта. Людей не ранжувала за титулами — тільки за словами .

Пауза.

Один — нуль.

Її усмішка стала тоншою.

— Сподіваюся, двір не стане для вас… перевантаженням.

— З таким я борюсь чашкою запашного чаю. 

Тут уже засміявся хтось відкрито. Не тихо.

Маркіза відступила на півкроку. Формально — чемно. Фактично — фіксуючи поразку в першому раунді.

— Ти щойно обеззброїла хижака виделкою, — тихо сказав Тадеус.

— Я тренувалась на гірших.

Шепіт у залі ще не встиг ущухнути, як хвиля змінила напрямок.

Якщо маркіза Естервель була холодною оцінкою, то новий учасник подій ішов з іншим наміром — теплим, липким і надто самовпевненим.

— Маркізо Яріанель, — пролунало зліва, — честь для мене… Я - Барон Гельмрут із Західних володінь, — представився він, беручи мою руку так, ніби вона вже входила в комплект приданого.