Розділ 21

Карета виявилась значно зручнішою, ніж я очікувала. М’які сидіння, підвіска, що ковтала нерівності дороги, і навіть маленький столик із закріпленими чашками — хтось дуже добре знав, що аристократи без напоїв втрачають здатність мислити.

Я вмостилась, розправила спідницю й чесно налаштувалась морально на довгу поїздку.

— Скільки нам їхати? — запитала я.

— Чотири дні, — спокійно відповів маркграф.

— Скільки? — перепитала я голосом людини, яка щойно дізналась, що операція без наркозу.

— Чотири дні.

— Я не витримаю. Поверніть карету. Я вже була маркізою. Недовго, але яскраво.

Другий батько тихо засміявся.

— Звичайним шляхом — чотири, — уточнив маркграф. — Але герцог наших земель люб’язно дозволив скористатися аркою переходу і своїм портальним магом.

Я завмерла.

— Тобто?

— Дві години до його замку. П’ять хвилин — перехід.

Я повільно видихнула.

— Я знову люблю магію.

— Це мінливе почуття, — зауважив він.

— Я лікар. Я звикла до складних стосунків із реальністю.

Карета м’яко хитнулась, коні перейшли на рівніший темп. За вікном пливли зелені пагорби й світлий літній ліс. А в мене в голові раптом клацнуло:

— До речі. Мені потрібен лікнеп по правлячій родині. Бажано без прикрас і придворного глянцю. Я хочу розуміти, куди їду.

Маркграф кивнув — наче чекав цього питання.

— Правляча династія — Торнтвел. Як і королівство. Рід давній. Дуже давній. Сильний магічно й політично.

— Наскільки “дуже”?

— Королю й королеві — близько чотирьох з половиною століть. Але не вони почали історію цього роду. Він бере початок ще навіть до подій великої війни. А це було близько двох тисяч років тому. 

Я мовчки порахувала.

— Я перестала скаржитися на свій вік, — сказала я. — Продовжуйте.

— Король — ментальний маг найвищого рівня.

Я різко повернула голову.

— Ментальний — це… вплив на свідомість?

— Розум. Пам’ять. Емоційні стани. Навіювання. Ментальний захист. Руйнування ментальних структур.

Я кілька секунд дивилась на нього.

— І це… легально?

— Це — король, — спокійно сказав маркграф.

— Я зараз намагаюсь вирішити — мені страшно чи цікаво, - і подумки себе похвалила що все таки залишила на собі браслет подарований Вітою від ментального впливу. Хоча й сховала його трохи нижче руки… Десь в області коліна. 

— Обидва варіанти доречні.

— А як же чесність правління, якщо правитель може… підкрутити думки?

— Ментальна магія не працює так просто, як бояться чутки. Сильні розуми мають захист. Маги — теж. Плюс є обмеження й свідки. Але так — вплив можливий.

— Це найнебезпечніша спеціалізація, яку я чула, — пробурмотіла я. — У моєму світі за таке садили.

— У нашому — коронують.

Я видихнула.

— Добре. А королева?

— Королева — цілитель максимального рівня. Особливий королівський цілитель. Таких одиниці за епоху. Дуже приємна та розсудлива жінка. 

— Тобто вона — ходяча лікарня?

— Значно ефективніша.

— Мені вже трохи образливо, — зітхнула я.

— Ти теж сильний цілитель. Можливо навіть сильніший за неї. Я тоді вперше побачив як кристал зчитування розтрощився на пил,— спокійно сказав він, - саме тому і попросив вказати сьомий для прикриття. Або рішення. 

Я це прийняла. Поки що.

— Діти?

— Один син — кронпринц. І три доньки… були.

Тиша в кареті змінилась — щільніша.

— Загинули, — додав він. — За трагічних і дуже заплутаних обставин. Справа досі має більше версій, ніж відповідей.

— Політика? — тихо спитала я.

— І вона теж.

Я потерла пальцем край браслета.

— У кронпринца є син. Я вже чула.

Маркграф кивнув.

— Історія… складна. Кронпринц покохав не магічну дівчину. Вона завагітніла. Король був категорично проти союзу — але не проти дитини.

— Через спадковість дару?

— Саме так. Ментальна магія роду могла перейти.

— І що сталося?

— Пологи. Таємниця. Версії різні. Але вижив тільки хлопчик.

— Мати — ні?

— Ні.

Я стиснула губи. Я лікар. Я знаю, як часто “таємничі пологи” не такі вже таємничі.

— Подейкують, — продовжив він, — що хлопчик не успадкував ментального дару. Хоч кронпринц і сильний ментальний маг також, але дар синові не передався. 

— І тому він не в милості?

— Частково. Але він талановитий в артефакториці. Дуже.

— Тобто мозок у родині все одно працює, — пробурмотіла я.

— Пізніше кронпринц одружився. Союз, схвалений королем. Донька герцога — давнього соратника й партнера корони.

— Романтика померла, не приходячи до тями, — сказала я.

— Романтика при дворі — рідкісний вид.

Він зробив паузу, потім додав спокійніше:

— І ще — щоб ти не дивувалась. У королеви тільки один чоловік — король. Її чоловіки, та відповідно побратими короля, загинули дуже давно. Відтоді союз лишився незмінним. Бо хоч вони і королівські особи, але на загальний подив мали теплі почуття один до одного. 

— Ви це так сказали, ніби це нетипово.

— Для довгоживучих магів — так.

Я відкинулась на спинку сидіння.

— Добре. Отже: ментальний король, цілителька-королева, кронпринц із драматичним минулим, онук-артефакторник поза фавором… і я їду на бал.

— Саме так.

— Ви дуже спокійно це подаєте.

— Я вже давно в політиці.

Карета котилась плавно, коні тихо тупотіли по дорозі. Я відчула, що після усіх розповідей про королівську династію хочу ще більше деталей — тих, що роблять історію живою.

— А як ви познайомилися з Мартою? — спитала я обережно, бо слова “покійна дружина” завжди звучали як тиша, що тягнеться довго після розмови.

Маркграф Фредерік дивився на дорогу, неначе відволікся на спогади, і голос його став тихим:

— Це було дуже давно. Молода, жива, безстрашна… Вона завжди знаходила спосіб посміятися навіть у найскладніші дні. Я побачив її вперше на балу. В день її першого виходу в світ. Це було сильнішим мене і я просто запросив її на танець. І вже під його кінець зрозумів що пропав,- тепло усміхнувся маркграф.