Розділ 19

Я саме складала список книг, які маю прочитати першими, другими і “коли-небудь у старості”, коли мене покликали до кабінету маркграфа.

Маркграф стояв біля вікна з виглядом людини, яка зараз спокійно переверне чиєсь життя — і зробить це чемно. Другий батько сидів у кріслі з тією самою посмішкою, з якою зазвичай спостерігають за феєрверками. Або катастрофами.

— Я маю новину, доню, — сказав маркграф.

О, ні. Уже “доню”. Це точно не про погоду.

— Сподіваюся, вона не вибухає і не кусається? — обережно уточнила я.

— Навпаки. Вона танцює, — спокійно відповів він.

Я відчула небезпеку.

— Нас запрошено до королівського замку на літній бал.

Я кивнула. Добре. Бал. Соціальна подія. Люди. Їжа. Я можу це пережити.

— І там відбудеться твоє офіційне представлення як моєї доньки. Маркізи Яріанель Фалкон, мага цілителя сьомого рівня. Перший вихід у світ.

Я теж стояла.
Потім теж сіла.
Потім знову встала.

— Перепрошую, — сказала я. — Мені потрібно або сісти, або впасти — я ще не визначилась.

Другий батько тихо засміявся.

— Дихай, — порадив він.

— Я дихаю, — відповіла я. — Просто організм не погоджується з рішенням.

Бал. Представлення. Двір. Дворяни. Погляди. Оцінювання. Розмови. Чутки. Танці.
ТАНЦІ.

— А можна я буду маркізою десь приватно? — спитала я. — У підвалі. Без свідків.

— Ні, — сказав маркграф абсолютно спокійно. — Тільки публічно. З оркестром.

— Жорстоко.

Він ледь усміхнувся.

— Офіційно це літній бал, — продовжив маркграф. — Неофіційно — там же привітають онука короля з днем народження. Йому виповнюється пʼятнадцять. .

— “Там же”? — перепитала я. — Тобто не окреме свято? День народження — це ж велика подія. Навіть у моєму світі це привід для торта, дурних тостів і родичів, які бажають “щоб ти нарешті став серйозним”.

У кімнаті на мить стало тихіше.

— Зазвичай спадкоємцям роблять окремий бал, — спокійно сказав другий батько. — Великий. Показовий.

— Але не цього разу, — рівно додав маркграф.

Я повільно нахилила голову.

— Мені вже не подобається інтонація.

Він відповів прямо:

— Хлопець — позашлюбний син кронпринца. Визнаний. Але… не бажаний при дворі.

— Оу.

— Король не став скасовувати вітання зовсім — це викликало б зайві розмови. Але й окремого балу не дав. Тож привітання відбудеться в межах літнього прийому. Без особливих почестей.

— Тобто, — повільно підсумувала я, — формально — “ми пам’ятаємо”, фактично — “не захоплюємось”.

— Саме так, — кивнув маркграф.

— Політика — це коли навіть торт має дипломатичний статус, — пробурмотіла я.

Другий батько усміхнувся:

— Тобі сподобається двір. Там усе саме так.

— Уже страшно. Я ще навіть сукню не бачила, а вже хочу втекти через чорний хід.

— Пізно, — сказав маркграф. — Ти тепер частина події.

Я зітхнула.

— Добре. Якщо я почну говорити з вазами — не дивуйтеся. Це буде стратегічна адаптація.

Другий батько засміявся вже відкрито.

— Не хвилюйся, — додав він. — Ми будемо поруч.

— Саме це і лякає. Значить, усе справді серйозно.

Я потерла скроні.

— Добре. Коли?

— За десять днів.

— Чудово, — сказала я. — Я встигну морально померти, воскреснути й померти ще раз.

— Сукні вже замовлені, — спокійно додав маркграф.

— Я передумала воскресати.

***

Після новини про бал я протрималася рівно годину. Потім мозок сказав: “Яра, або ми щось робимо, або ми драматично лежимо на підлозі.”

Лежати було холодно. Тож я обрала дію.

— Подарунок, — сказала я вголос. — Треба подарунок.

Якщо людину вітають формально — хтось має привітати по-людськи. Навіть якщо він незручний для трону й родинних портретів.

— Лені! — гукнула я в коридор.

Він з’явився майже одразу — худий, швидкий, з виразом обличчя “хто що розбив і чи можна на це подивитись”.

Шістнадцять років, жодної краплі магії, зате язик гостріший за скальпель. Моє особисте кадрове рішення з району покинутих дітей — і найкраще з усіх імпульсивних рішень.

— Якщо це знову експеримент — я вже поїв, — сказав він.

— Я ніколи не експериментую на голодних людях. Сідай. Будеш думати.

Він підозріло примружився.

— Це небезпечно.

— Не для тебе. Для традицій.

Він сів навпаки, закинув ногу на ногу. Етикет у нього був у стадії розробки.

— Потрібен подарунок на день народження . Двір. Юнак. Пʼятнадцять років. Складний статус. Що дарують?

— Те, чим можна хвалитися, — не задумуючись відповів Лені. — Або різати. Бажано і те й інше.

— Конкретніше.

— Меч. Клинок. Кінь. Перстень. Плащ. Щось дороге й непрактичне. Щоб усі бачили.

— Тобто жодної користі — лише понти.

— Це двір, пані. Там це називають “символ”.

— Я хочу не символ. Я хочу зміст.

— Тоді не даруйте. Це вже буде зміст.

Я фиркнула.

— Ти безнадійний.

— Зате чесний..

Я почала ходити кімнатою.

— Позашлюбний син. Не в милості. Публічне, але наполовину. Що потрібно людині в такій позиції?

— Виживання, — сказав Лені.

Я зупинилася.

І картинка склалася. Чітко. Красиво. Практично.

Я повільно усміхнулася.

— Польова аптечка.

— …ви зараз серйозно?

— Абсолютно. Дорожній набір. Перев’язки. Голки. Антисептики. Кровоспинні. Протиотрути. Знеболювальні. Все якісне.

Лені дивився довго.

— Це або найгірший подарунок на балу…

— …або єдиний, який колись врятує йому життя, — закінчила я.

— Мені подобається, — кивнув він. — Дуже у вашому стилі: романтика, але щоб не помер.

— Саме так я й будую стосунки з реальністю.

— Що написати на футлярі?

— Дарчий напис? — я задумалась.

— Без пафосу, — додав Лені. — Він у вас не виходить.

— Нахаба.

Я засміялася — і нарешті відчула, що напруга від новини про бал відступила.

— Напишемо: “Тому, хто планує дожити до перемог”.