Розділ 17

Вона прокинулася з думкою не про людей — про простір.

Не про долі — про столи, полиці й воду.
Про те, де мити руки. Де тримати чисте. Де — небезпечне.
Де пацієнт сидить. Де лежить. Де не чекає в черзі поруч із гарячкою.

Мені потрібен кабінет.
Ні — замало.
Мені потрібна мала клініка.

Не храм, не магічна зала — місце роботи.

Вона вже бачила це подумки: окрема кімната огляду, кімната перев’язок, зберігання трав і порошків, кип’ятильний казан, сушарня, чиста вода, тканина, інструменти. І — обов’язково — місце навчання. Бо сама вона не встигне.

І ліки.
Ось де була справжня проблема.

Магічні настої — добре, але нестабільно. Трави — сезонні. Потрібні запаси. Облік. Сушка. Подрібнення. Замінники. Дозування.

А головне вона ні чорта в тому не розуміла. Вона виписувала ліки, а не робила. 

— Ти так дивишся на стіну, ніби вже розмістила на ній шафи, — почувся голос.

Вона обернулася. У дверях стояв маркграф — без супроводу, без церемоній.

— Уже й столи, — зізналася вона. — І два неправильних вікна.

Він усміхнувся очима.

— Думаєш як допомогти бажаючим? 

— Про малу клініку. Інакше це буде хаос із добрими намірами.

— Правильно мислиш.

Він зайшов і поклав на стіл невеликий ключ — старий, важкий.

— Ти частина роду, який тисячу років навчав цілителів. Наша бібліотека — у твоєму розпорядженні.

Вона підняла погляд різко.

— Уся?

— Медичний розділ — повністю. Трактати, гербарії, журнали випадків, анатомічні схеми, описи епідемій, польові щоденники. Навіть помилки — особливо помилки.

— Ви зараз зробили мене дуже небезпечною людиною, — тихо сказала вона.

— Саме на це й розрахунок.

Він посерйознішав.

— Але перш ніж ти почнеш — ми маємо вирішити політичну частину.

— Звучить якось не добре. 

— Тебе треба представити королю і всій світській спільноті. 

Вона повільно видихнула.

— Як?

— Як давно втраченої дитини роду. Це єдина версія, що дає тобі захист, статус і право діяти.

— І викликає питання.

— Питання — так. Але не посягання.

Він говорив спокійно — як людина, що вже прорахувала опір.

— Із цього дня ти під охороною. Офіційно. Не як гостя — як спадкоємиця дому.

— Я не люблю охорону.

— Охорона не питає.

Вона хотіла заперечити — і раптом згадала.

— Я пообіцяла одному чоловікові місце лицаря при мені.

— Уже? — брова маркграфа ледь піднялась.

— Він колишній прикордонний рицар. І… я хочу прийняти його разом із братом.

— Разом із братом?

У дверях тихо озвався другий батько — він, як завжди, з’являвся без звуку.

— Ім’я?

— Радан.

Тадеус задумався.

— Я чув це ім’я серед прикордонних списків. Високий, плечистий, небагатослівний?

— Так.

— Сирота, — сказав він. — Без роду. Без дому. Без брата.

— У нього є брат. Малий. Два роки. 

— Дивно. Він точно був вказаний як сирота— Тадеус похитав головою. — Але списки часто брешуть — особливо після воєн.

Маркграф перевів погляд з однієї на іншого.

— Треба поговорити з ним особисто.

— Підтримую.

— Я теж, — сказала вона тихо. — Бо я вже прийняла рішення.

— Ти швидко приймаєш рішення, — зауважив маркграф.

— Я лікар. У нас це професійна вада.

Тадеус усміхнувся куточком рота.

— Або сила.

Маркграф узяв ключ і знову посунув його до неї.

— Почни з бібліотеки. Великі справи краще планувати між живими й мертвими вчителями.

Вона взяла ключ. Він був важкий. Як відповідальність. Як початок.