Розділ 16

Ніч у замку приходила не темрявою — тишею.
Коридори втрачали відлуння кроків, факели горіли нижче, навіть вітер звучав обережніше.

Вони сиділи в кабінеті — без слуг, без світського світла. Тільки лампа й відкрите вікно.

— Вона не випадкова, — сказав маркграф неголосно.

— Я знаю, — відповів побратим. .

— Ти завжди так кажеш, коли вже вирішив.

— А ти — коли ще думаєш.

Маркграф ледь усміхнувся.

— Ти помітив, як вона дивиться на тих, кого інші не бачать?

— Так дивилась вона, — відповів Тадеус  просто.

Ім’я не прозвучало. Не потрібно. Тиша між ними була не порожньою — прожитою.

— Видіння збувається не так, як я очікував, — сказав маркграф. — Я думав — прийде дитина з даром. Світла, сильна, як колись народжувалися в нашому роді.

— Прийшла жінка без страху.

— І з такою великою силою.

— Але і  з руками.

Маркграф тихо видихнув.

— Наш дім будувався на цілительстві поколіннями. Учні, школи, цілителі. А потім — порожнеча. Народжуються діти — іскри нема. Ні в родичів, ні в господарів. Ні в нас.Та й з останньої великої війни від цілителів майже нічого не лишилось. 

— Магія втомлюється від воєн. Люди — теж.

— А вона не чекає магії. Вона працює.

— Як польовий медик, — кивнув побратим. — Я бачив таких. Витягують тих, кого вже списали.

— Вона будує іншу традицію.

— Живішу.

Вони помовчали.

— Ти не боїшся? — тихо спитав маркграф.

— Чого саме?

— Прив’язатися.

Тадеус повернув голову повільно.

— Я вже прив’язався.

— Так швидко?

— Я впізнаю тих, за кого варто стояти.

— І якщо її забере доля?

Він  відповів не одразу.

— Тоді я стоятиму довше.

Маркграф заплющив очі на мить.

— Вона сказала сьогодні: “Я не заміна магії — я інший шлях”.

— Розумна.

— Вона наша донька.

— Так.

— Ти це прийняв легше за мене.

— Ні, — відповів він. — Я просто не торгувався з правдою.

— А я торгувався?

— Тридцять шість років.

Це не було докором. Констатацією. Маркграф тихо засміявся — без образи.

— Можливо.

Вітер поворушив полум’я лампи.

— Вона привела в дім хлопця без магії, — сказав маркграф. — І навіть не вагалась.

— Це добрий знак.

— Чому?

— Вона не будує світ за старими правилами.

— Це небезпечно.

— Це завжди небезпечно — коли починається життя замість звички.

Маркграф довго дивився в темне вікно.

— Вона подарує нам онуків, — тихо сказав він. — Так сказала Марта. .

Побратим  відповів спокійно:

— Тоді нам варто зробити все, щоб їй було куди їх привести.

І в цій фразі було більше клятви, ніж у будь-якому обряді.

Лампа горіла рівно.
Ніч тримала їхню згоду — як печатку.