Розділ 15

До маєтку  вони йшли мовчки лише перші кілька хвилин.

Потім Лені  почав крутити головою так активно, ніби намагався запам’ятати кожен камінь  або знайти шлях утечі.

— Якщо мене зараз проженуть списами — я вважатиму це освітнім досвідом, — повідомив він.

— Не проженуть.

— У вас дуже оптимістичний тон для людини без особистого загону охорони.

— У мене є гірше.

— Що?

— Авторитет .

— О, це справді страшно.

Біля воріт їх зупинили. Варта дивилася на хлопця без посмішок — швидко й чітко оцінивши одяг, поставу, район походження.

— Він зі мною, — сказала вона спокійно.

— Пані, — обережно озвався старший вартовий, — розпорядження щодо… відвідувачів…

— Тоді впишіть: “мій помічник”.

Лені  ледь не вдавився повітрям, але промовчав — лише підняв брову.

— Тимчасовий, — додала вона сухо. — Якщо виживе в перший день.

— Я починаю хвилюватися, — пробурмотів він.

Варта відступила.

У дворі він зупинився.

— Це… багато каменю, — сказав він.

— Це називається “маєток”.

— Я бачу. Просто перевіряю, чи не сон.

— Якщо сон — то дуже погано спланований. Тут занадто мало їжі й забагато правил.

— Я вже хочу прокинутися в кращій версії.

З галереї вийшли двоє чоловіків. Він відразу їх впізнав. Звичайно так близько йому не доводилось їх бачити, але важко не знати головних на землях твого проживання.

Лені  миттєво випрямився. Інстинкт підказав: перед ним не просто знать — сила.

— Доню, — рівно сказав маркграф. — Усе гаразд?

Лені моргнув. Повільно повернув голову до неї.
Доню?

— Так. Я знайшла собі помічника. Потенційного.

— Я ще не погодився, — тихо вставив Лені. — Я ще торгуюсь із долею.

Тадеус Морто, побратим маркграфа,  подивився на нього довго й прямо.

— Добре. Значить, розумний.

— І поки живий, — додав Лені.

— Він спостережливий, швидкий і язикатий, — сказала вона. — Саме те, що треба.

— Я чую образу й комплімент одночасно, — сказав Лені.

— Це було резюме, — відповіла вона.

Маркграф підійшов ближче.

— Як тебе звати?

— Лені, маркгафе. 

— Чому ти пішов із нею?

— Вона єдина тут, хто не дивився повз, — відповів він без паузи. — Я вирішив перевірити, чи це не випадковість.

Тадеус  тихо видихнув — майже сміх.

— Добра причина.

— Голодний? — спитав маркграф.

— Філософськи — так. Фізично — дуже.

— Тоді спершу кухня, — сказав маркграф. — Переговори з порожнім шлунком — погана традиція.

— О, — серйозно кивнув Лені. — Я починаю любити вашу політичну школу.

Тадеус вже перевів погляд  на неї:

— Це твій вибір?

— Так.

— Тоді він під нашим захистом.

Сказано було просто — але як печатка.

Лені повільно кліпнув.

— Я щойно дуже вигідно працевлаштувався, так?

— Поки що ти щойно отримав суп, — відповіла вона.

— Найкращий контракт у моєму житті. .

*** 

Її покликали не одразу — дали час поїсти, привести думки до ладу, відчути, що день закінчується.
А потім слуга тихо повідомив: маркграф просить зайти до малої ради.

“Мала рада” виявилась простою кімнатою з двома кріслами й одним столом. Без свити. Без протоколу.

Тільки вони двоє.

Маркграф — спокійний, уважний.
Його побратим — опертий плечем об стіну, як вартовий навіть у мирній кімнаті.

— Сідай, — м’яко сказав маркграф. — Це не суд.

— Шкода, я підготувала промову, — тихо відповіла вона.

Морто фиркнув.

— Ми хотіли зрозуміти, — почав маркграф, — чому саме цей хлопець.

— Бо він бачив , — сказала вона одразу.

— Багато хто бачив.

— Багато хто дивиться. Це різне.

Коротка пауза — не заперечлива, а заохочувальна.

— Він читає простір, — продовжила вона. — Реакції. Небезпеку. Людей. І він не жорстокий — хоча мав би всі причини таким стати.

Морто  трохи змінив положення — ознака зацікавлення.

— Він без магії, — сказав він прямо.

— Саме тому.

— Поясни.

— Бо ті, кого магія не лікує — існують. І їх багато.

Тиша стала щільнішою.

— Я бачила сьогодні район, де їх залишають, — сказала вона тихіше. — Не ви. Але система. Якщо магії нема — лікувати “неможливо”. Магія не діє.

Маркграф повільно зітхнув.

— Це правда, — сказав він.

— Я не звичайна цілителька, — відповіла вона. — Я лікар. Різниця принципова. Я працюю там, де магія — інструмент, а не умова.

— Ти хочеш лікувати всіх, — сказав воїн.

— Так.

— І магічних теж?

— Звісно. Я не воюю з магією. Я воюю з відмовою.

Маркграф довго дивився на неї — не як правитель, як носій спадщини.

— Наш рід, — сказав він спокійно, — споконвіку тримав школи цілительства. Не бойової магії — відновлення. Вирощування. Повернення.
Поколіннями в нас народжувалися діти з даром лікувати.

— Я здогадувалась, — тихо сказала вона.

— Але останні десятиліття — тиша. Дар слабшає. Діти народжуються без нього. Навіть у господарів дому.

Тадеус додав коротко:

— Надто багато війн. Надто багато спалених джерел сили.

— І надто багато надії на одне лише чудо, — сказала вона.

Маркграф ледь усміхнувся.

— Можливо, тому ти тут.

— Можливо, — відповіла вона. — Я не заміна магії. Я — інший шлях.

— А хлопець? Яке місце ти бачиш для нього?

— Очі. Руки. Голос. Людину, яка не пройде повз.

— Ти будуєш нову школу, — тихо сказав маркграф.

— Я будую практику, — відповіла вона. — Якщо виживу — стане школою.

Тадеус  уперше всміхнувся відкрито.

— Говорить як наша донька.

Вона здригнулась — не від слова, від теплоти.

Маркграф кивнув.

— Тоді хлопець лишається. Під твоєю відповідальністю. Під нашим захистом.

— Приймається, — сказала вона.

— І ще одне, — додав він тихіше. — Ти не замінюєш наш дар. Але ти можеш його продовжити — інакше.

Вона не знала, що на це відповісти. Тому просто кивнула.І цього було достатньо.