Вона вирішила вийти в місто не випадково — навмисно.
Ознайомитися. Придивитися. Пройтися не поспішаючи тими вулицями, серед яких, можливо, доведеться жити роками. А може й усе життя.
Ця думка вже не звучала неможливою. І саме тому трохи стискалась всередині.
Місто розкривалося інакше, коли дивишся на нього не як гість і не як утікач, а як людина, що приміряє майбутнє.
Центральну площу бачила вже в котрий раз. І саме тут вперше її доправив Орек. Але сьогодні її крок уповільнився, і з руху проступили деталі.
Бруківка була викладена візерунком переплетених кіл, що сходилися в одному вузлі. По одну сторону уздовж країв — торгові столи під тканими навісами: спеції, сушені ягоди, трав’яні збори, різьблені талісмани, мідний посуд. Торг ішов без крику — радше як ритуал, ніж боротьба. По іншу - різноманітні будівлі, черевних був і клинок знахаря.
У центрі стояв фонтан.
Кам’яна композиція підіймалася кількома ярусами. Жінка тримала чашу, з якої спадала вода, а за її плечима стояли двоє чоловіків — різні, несхожі. Один у обладунках воїна, другий у довгому плащі вченого. Вони не торкалися її — але разом підтримували чашу. Три потоки зливалися в один басейн.
Не володіння. Не суперництво. Союз.
На камені було вибито:
“Сила дому — в поєднанні шляхів.”
— Символічно, — тихо сказала вона. — І без натяків.
Від площі розбігалися вузькі вулички. Вона звернула в ту, де було більше зелені. Балкони майже сходилися над головою, між ними висіли пучки трав і стрічки тканини. З вікон линув посудний гуркіт, сміх, уривки розмов.
Між будинками відкрився невеликий міський сад — радше доглянутий гай. Кам’яні доріжки, лави, старі дерева з табличками на стовбурах. Ставок із лілеями. Тут було тихіше — ніби місто зробило вдих.
Вона сіла на край лави лише на хвилину — але відчула, як плечі вперше за довгий час опустилися самі.
Запах випічки спіймав її раніше, ніж очі — вивіску.
Пекарня на розі виглядала низькою й теплою, з темної цегли й запітнілого скла. Над дверима — вирізане сонце й колос.
Всередині пахло так, що будь-яка тривога тимчасово втрачала повноваження.
На полицях лежало щось незвичне: темні рулети з тріснутою скоринкою, зеленкуваті булки з насінням, пласкі коржі з фіолетовою присипкою, пироги, де начинка виглядала як бурштинові пелюстки.
— У вас є щось… звичайне? — обережно спитала вона.
Пекарка фиркнула.
— Є. Просто ви ще не знаєте, що воно звичайне.
Вона показала на круглий хлібець із золотим надрізом.
— Сонячне зерно. Ситне, тримає сили три дні.
І на тонкі булочки:
— Солодка трость. Діти їх крадуть швидше, ніж я печу.
— Тоді мені чотири. Для експерименту.
— Правильний підхід, — схвалила пекарка. .
Згорток був теплий у руках. Живий.
Коли вона вийшла назад на світло, місто вже не здавалося декорацією чи тимчасовим притулком. Воно поводилося як місце, що повільно — обережно — приймає.
І десь усередині, під тривогами, під новими ролями, під дивною майбутньою родиною, народжувалося тихе відчуття:
Тут у неї може бути дім.
***
Вона звернула не туди.
Спершу просто стало тихіше. Менше барв, менше крамниць, менше запахів. Камінь під ногами — той самий, але будинки щільніші, вікна — темніші. Тут не продавали — тут виживали.
І дітей було забагато.
Хлопчики сиділи на ящиках, на сходах, біля стін. Не просили милостині — дивилися. Обережно. Доросло. Наче кожен перехожий був задачею з ризиком.
Жінок майже не було.
Це вкололо думку: у центрі — крамниці, прилавки, лавки — там були жінки. Тут — ні. Ніби місто мало дві різні половини, і одна не хотіла бачити іншу.
— Ви загубилися, пані чисті чоботи, — почула несподівано позаду.
Хлопчина. Років шістнадцяти. Худий, витягнутий, очі занадто дорослі для віку. Посмішка — наполовину захист, наполовину виклик.
— Я прогулююся.
— Сюди не прогулюються. Сюди помиляються.
— Значить, я помилилася стратегічно.
— Це як?
— Навмисно.
Він примружився.
— Ви дивна.
— Чудово, — кивнула, — Скажеш, чому тут самі хлопці?
Він підкинув камінець у руці. Але не впіймав — той покотився.
— Бо магії в нас нема, — сказав спокійно. — А без магії в сім’ях залишають не всіх.
Я нічого не відповіла одразу. Це пояснювало занадто багато — і занадто бридко.
— То хто ви будете така, пані?
— Просто цілителька.
— Тут це нічого не означає.
— Чому ж?
— Бо нас не лікують.
— “Вас” — це кого?
Він кивнув у бік хлопчаків.
— Безмагів. Якщо іскри нема — витрачати силу ніхто не буде. Магічне зцілення дороге. Ви ж це знаєте, цілителько.
У слові не було злості — тільки сухий факт.
Вона відкрила рота — і закрила.
Так, вона це вже чула. Але не бачила отак — гуртом, очима.
Неподалік хтось тихо вилаявся. Менший хлопчик невдало стрибнув із бочки — і роздер ногу об іржавий обруч. Кров потекла рясніше, ніж очікувалося.
Ніхто не метушився.
Звично.
Вона вже була поруч.
— Сідай. Не рухай, — коротко сказала вона, дістаючи з сумки перев’язочний згорток.
— Та нічого, — пробурмотів малий. — Переживу.
— Без моєї допомоги — довше і болючіше.
— Ви ж магією не світитесь, — скептично кинув шістнадцятирічний.
— А я й не лампа.
Вона промила рану, перевірила краї, туго й акуратно перев’язала.
Рухи були впевнені, швидкі, професійні.
Без заклять. Без світіння. Без ефектів.
— Через два дні змінити пов’язку. Мити. Не героїти.
— Ви що… просто руками? — спитав старший.
— У більшості випадків вони працюють краще за магію.
— Це звучить як єресь.
— Це звучить як анатомія.
Він дивився вже інакше. Без глузування — з інтересом.
— Ви не місцева, — сказав він.
— Уже трохи місцева.
— Ні. Місцеві не дивляться. Ви дивитесь.
— Це професійна вада.
— Або людяна, — відповів він.