Розділ 13

Вона вийшла в коридор, але не одразу рушила далі.
Стіни маєтку здавалися чужими — надто високими, надто мовчазними, ніби чекали від неї чогось більшого, ніж вона могла дати.

Донька.
Слово звучало неприродно — як одяг не за розміром. Теплий, дорогий — і зовсім не її.

Чи можна навчитися бути донькою, якщо ніколи не вміла нею бути по-справжньому?
Чи можна прийняти чужу любов, не підозрюючи в ній помилки?

Вона гірко всміхнулася самій собі.
Удавати вона вміла — спокій, впевненість, контроль. Лікарі часто удають, що знають більше, ніж знають насправді. Але родину не зіграєш перев’язкою і точним діагнозом.

Я боюся не того, що вони мене приймуть, — подумала вона.
Я боюся, що прийму їх — і це стане справжнім.

Це було найнебезпечніше.

Вона повільно видихнула.
Рішення не стало легшим — просто перестало тікати.

— Добре, — прошепотіла вона сама до себе. — Я не вдаватиму. Я навчатимусь. Якщо вже падати — то чесно.

І щоб не дати сумнівам знову розростися, вона попрямувала до виходу. Час провідати її маленького пацієнта. 

***

Двері до кімнати були прочинені. Усередині пахло травами й теплим молоком.

Малюк сидів у подушках, насуплено воюючи з дерев’яною ложкою, ніби це був його особистий ворог. Два роки -  вік серйозних битв із дрібними речами. Щоки вже не горіли, дихання рівне - жар відступив остаточно. Від червоних плям вже майже нічого не лишилося. 

Вона підійшла ближче, присіла, торкнулася його чола - прохолодне. Добре.

- Перемога, - тихо сказала вона. -  Лицар видужав.

Малюк підвів на неї великі очі, впізнав - і раптом радісно простягнув руки.

- Ма-ма!

Слово вдарило несподівано.
Не боляче -  але глибоко.

Вона завмерла на частку секунди. Усередині щось тихо стиснулося — пам’яттю про порожнечу, якої ніхто не бачив.

-  Ну якщо вже так, -  м’яко сказала вона й підхопила його на руки. — То пацієнт мусить слухатися маму-лікаря.

Малюк задоволено видихнув і сховався обличчям їй у плече, ніби питання було вирішене остаточно й без оскаржень.

Біля стіни стояв його старший брат.
Високий. Плечистий. Постава пряма, як спис. Обличчя різке, правильне — по-своєму красиве, але нерухоме, ніби емоції він тримав під замком. Людина, яку звикли бачити перед строєм, а не біля дитячого ліжка.

Він спостерігав мовчки — уважно, без втручання.

— Лихоманка минула, — сказала вона тихіше. — Йому можна додому. Лише спокій і їжа.

Чоловік кивнув.

— Я вдячний.

Голос низький, стриманий. Без прикрас.

Вона поставила хлопчика назад у подушки, але той не відпустив край її рукава.

— Ма-ма.

— Я ще прийду, — пообіцяла вона серйозно. — Перевірити, чи ти не командуєш домом замість брата.

Малюк задумався над цією можливістю.

Мене цікавило ще дещо, тому я наважилась уточнити:

— Я помітила, що люди  тут вас остерігаються, хоч той дурень - знахар і робить вигляд що не боїться вас,  — додала я спокійно.

— Я колишній рицар. Більше років у походах, ніж серед людей, - коротка  пауза, - І я не сподобався одному місцевому панові. Взаємно.

— Тому вас не прийняли.

— Тому й не намагалися.

Він перевів погляд на хлопчика — і в цій беземоційній людині раптом стало видно головне: непохитну, тиху відданість.

— Головне, щоб прийняли його, — сказав він.

Малюк нарешті відпустив її рукав — неохоче, з підозрілим поглядом, ніби вона могла зникнути назавжди, щойно відвернеться.

Вона обережно вивільнила тканину й зробила крок до дверей. Чоловік рушив одночасно — і на мить вони мало не зіткнулися. Він зупинився першим. Завжди контролює дистанцію, відзначила вона машинально.

— Я не подякував як слід, — сказав він. — І не представився. Радан Онор. Колись — лицар прикордонної варти. А ця малеча - Маркус.

— Колись — це професія чи стан душі? — тихо спитала вона.

Кутик його брови ледь здригнувся. Мабуть, це в нього означало усмішку.

— Стан кісток, — відповів він. — Вони пам’ятають краще за душу.

— Яра, — сказала вона. — Просто Яра. Поки не визначилась хто я, але добре знаюсь на хворобах. 

— Я знаю, — кивнув він. — Саме тому він живий.

Ми вийшли в коридор. Кроки лунали поруч — рівні, неквапні. Не супровід. Не нагляд. Присутність.

— Ви врятували мені найдорожче, що є, — сказав Радан. — Я маю борг.

— Ви маєте здорову дитину, — відповіла вона. — Цього достатньо.

— Ні.

Сказано спокійно. Як факт погоди.

— Борг — це не торг. Це рівновага. Ви її порушили на мою користь.

— Я лікувала того хто цього потребував, — зітхнула я. -  Якщо я почну приймати борги, мені доведеться відкрити окрему звітну книгу.

— Відкрийте, — серйозно сказав він. — Я буду першим записом.

Я глянула на нього з боку. Гарний — суворою, чіткою красою людини дії. Обличчя без зайвих рис, без м’якості — і від того ще виразніше. Такі обличчя не подобаються натовпу, але запам’ятовуються назавжди.

— І як ви збираєтесь його повертати?.

— Бути там, де вам буде небезпечно.

Я тихо хмикнула.

— Ви щойно записалися на повну зайнятість.

— Я звик.

Кілька кроків вони пройшли мовчки. І дивно — ця мовчанка не тиснула. Вона була робочою, як тиша в операційній.

— Чому ви дозволили йому назвати вас мамою? — спитав він раптом.

— Бо він не питав дозволу, — я відповіла. — Маленькі діти не брешуть у звертаннях. Вони називають так, як почуваються.

— А ви?

Питання прозвучало глибше, ніж слова. Я не відповіла одразу.

— Я… не відштовхую тих, хто тягнеться, — сказала нарешті. — Світ і так забирає це занадто часто.

Він прийняв це мовчки — як приймають присягу. 
Ми вже дійшли виходу коли Радан різко зупинився, як наче згадав щось.  

— Де ви зупинилися? Вам є де жити безпечно?

— Це звучить як допит чи як турбота?

— Як обов’язок, — відповів він. — У мене перед вами борг.

— У вас маленька брат і втомлені очі, — сказала вона. — Ви й так перевантажені обов’язками.