Розділ 12

Хто б міг подумати, що маркграф Фалкон уміє так швидко ходити.

Йому та тростина в руці — для краси? Я ледве за ним встигала.

Забравши мої документи у метра, він майже бігом попрямував до виходу. І — жодного слова після того, як скинув на мене таку інформаційну бомбу.

Судячи з реакції метра, його приголомшило не менше, ніж мене. Тож я роблю припущення, що маркграф провернув це вперше. Або ж… уперше при сторонніх.

Тим часом у моїй голові роїлося стільки думок і запитань, що в цьому поспіху я навіть не могла вирішити, що озвучити першим: «ви збожеволіли?» чи «а може, це я?»

Вже на виході з будівлі маркграф Фалкон обернувся до мене й таким спокійним тоном, наче нічого дивного не відбувалося, промовив:

— Думаю, ви не будете проти попрямувати до мого маєтку й обговорити детальніше ситуацію, що склалася.

— О, до вашого маєтку? — моє обурення, здається, дійшло апогею. — Судячи з усього — до нашого, татку. Вже збираєтесь показувати мені майбутні володіння?

Ви тільки гляньте: стоїть собі спокійний, як кам’яний стовп. Непроникна маска, рівна постава, жодної емоції. Так і хочеться витягнути з нього хоч щось — людське, живе.

— Я радий, що ви вже прийняли факт нашого родинного зв’язку, — спокійно відповів він. — Хоча, чесно зізнаюсь, думав, що на це піде більше часу.

— Та як таке можна прийняти?! — я не стрималася. — Це просто не вкладається в голові! Я думала, що я з лісу вийшла. А виявляється — в інший… заскочила. Сподіваюсь, пояснення вашим діям і справді існує.

***

Маєток маркграфа виглядав… неймовірно.

За високим кованим парканом тягнулася під’їзна дорога, обсаджена деревами по обидва боки. Далі відкривалася кругла площа з квітковою клумбою в центрі — і вже за нею височіла сама будівля.

Двоповерховий маєток з коричневого каменю. Високі вікна, мінімум ліпнини, стриманий фасад. Виглядав як пентхаус, тільки аристократичний. Такий, знаєте, де навіть стіни вміють мовчати з гідністю.

Біля дверей нас уже чекав дворецький. Він ввічливо привітав мене, наче я тут була щонайменше двічі на тиждень, і миттєво взявся виконувати настанови господаря.

Ми не гаяли часу й пройшли до кабінету.

— Можливо, для початку чаю? Або чогось міцнішого? — запропонував маркграф, щойно я вмостилася на дивані.

— Це ви так мене задобрити намагаєтесь? — я хмикнула. — Бо ви перший чоловік за ці дні, який нарешті пропонує мені випити.

Що тут уже гріха таїти — люблю для зняття напруги пригубити ігристого. Лікарі теж люди. Ви навіть не уявляєте, який рівень стресу іноді приносять пацієнти… і “горе-знахарі”.

— О ні. Банальна ввічливість, — сухо відповів він. — Та й, можливо, після келиха вина вам мої слова здадуться не такою вже авантюрою.

Авантюрою?

Так… а от тепер мені стало цікаво.

Бо він і документи “допоміг” зробити, і забрав їх, і сюди привіз, і випити пропонує. Була б я на Землі — подумала б, що мене обкрутив якийсь хитрий сивий маніпулятор зі своїми дивними цілями.

Але ця людина чомусь не справляла такого враження.

— Одразу попереджаю: на вашу байку про загублену доньку я не куплюся, — сказала я. — Батьків я не пам’ятаю, але точно впевнена: ви — не один із них. Грошей і зв’язків у мене немає. Магією я теж користуватися не вмію.

— Ох і шалений характер у тебе, — він ледь потер скроню. — От уже Марта “нагородила” мене…

Він сів навпроти. Зібраний. Спокійний. Як людина, яка багато разів програвала і ще більше разів виживала.

— Почнемо з початку. Я — Фредерік Фалкон, маркграф герцогства Косвія, а саме його південної частини. Марта — моя покійна дружина. І я маю такий самий магічний дар, як і ти: цілительство. Хоча, чесно кажучи, не такого високого рівня. Рід Фалкон із початку віків — рід цілителів. Дар передається від голови роду до спадкоємця. І цього року мені виповниться… чотириста п’ять.

…Так.

Угу.

Нормально.

Якось… по-діловому.

405?!

Чотириста п’ять? Не сорок п’ять?

У мене в голові аж клацнуло: то цілителі тут що, знижку на старість мають?

Мабуть, мій шок був настільки очевидний, що Фредерік навіть тихо розсміявся.

— Так і знав, що вік треба було сказати першим. Але зауваж: я ще добре справляюся і виглядаю. Марта попереджала, що для тебе це буде… новим. Світ-то інший.

— Що ви…? — я застигла. — Ви сказали “інший світ”?

Я мимоволі торкнулась браслета. Він не мав би читати мої думки. Та й якби міг — чому не викрив мене одразу?

А може, це… шантаж?

— Не треба панікувати, — рівно сказав він. — Я все поясню. Просто одним реченням не вийде.

Він кивнув на тацю з напоями.

Я навіть не помітила, коли вона з’явилася.

— Пий.

О, чудово.

“Пий” — найкращий аргумент у будь-якій магічно-родинній катастрофі.

Я ковтнула. І відчула, як алкоголь хоч трохи стишує галас у голові.

— Моя дружина Марта теж була магічно обдарована, — почав він. — Вона мала магію просвітлення. В основному бачила сутність і, часом, наміри істот. Але згодом їй почали являтися короткі епізодичні видіння. З часом ми зрозуміли, що вони стосуються майбутнього.

Він зробив паузу. Ненадовго. Наче в цьому місці спогади боліли.

— За рік до її смерті у Марти стався сплеск сили. І їй прийшло видіння. Точніше — два. Одне стосувалося королівства, і його передали короні. Інше — нашої родини. Марта думала, що вони пов’язані, але не прямо.

Він видихнув.

— Оріго не подарували нам дітей. Тож наша родина з чотирьох такою і лишилася. Але Марта сказала: у видінні нашу родину поповнить донька. І що вона навіть трохи заздрить тому, що не побачить онуків.

Я ковтнула ще раз — цього разу не вина, а повітря.

— На питання “як таке можливо?” вона відповіла: “Прийде життя не нашого світу, але стане частиною нашої родини”. І що я маю прийняти тебе та допомогти.

Він говорив тихо. І в цьому тихому голосі було щось… дуже самотнє.

— Ми не одразу прийняли це. Видіння були рідкісними. Можливо, ми трактували їх неправильно…