Розділ 11

Кабінет метра виглядав дуже цікаво.

Якщо вся будівля була майже порожня, то ця кімната ніби зібрала всі ті речі для інтер’єру, яких бракувало в інших приміщеннях. Купа картин, лампи, якісь статуетки. Навіть у кутку стояло щось схоже на опудало звіра.

І все це доповнювала дешева на вигляд позолота на меблях.

Наче власник кабінету намагався підкреслити свій статус цими речами.

— Маркграфе, що привело вас сюди? — підскочив зі свого місця метр, щойно побачив нас у дверях. — Мені не повідомили, що ви прибудете.

— Не треба метушні, Дюсьє. Я тут був проїздом, але раптово виникла одна справа. Мені необхідно зареєструвати цю пані. Надати згідно з процедурою всі документи та виміряти рівень її дару.

— Але як це можливо? З виду вона… — було помітно, що він намагається підібрати потрібні слова, — давно вже минула той вік для цього. А якщо вона утікачка?

Утікачка?

Це як?

Від кого я мала тікати?

Я ж сама до вас прийшла.

Ей, ні. Так мені не підходить.

Я тільки відкрила рота, як мене випередив маркграф:

— Метр Дюсьє, чи я погано висловився? Реєстрація пані. Зараз. І без зайвих питань.

Метр від цього тону аж зблід.

Та я й сама захотіла десь тихенько сісти в кутку.

— І почніть спочатку з вимірювання магії. Потім уже документи. Все одно рівень потрібно буде внести до них.

— Але чи є взагалі сенс його вимірювати? Пані виглядає дуже молодою. А ви ж знаєте, що останні роки…

Договорити він не встиг.

Грізний погляд маркграфа ясно давав зрозуміти, що тому слід мовчати і робити те, що звеліли.

Метр повернувся до столу і з шухляди дістав середнього розміру білий кристал. Він поклав його на стіл і рукою вказав на нього.

— Пані Яріанель, прошу підійти до нього та прикласти ліву руку. Ми визначимо вашу магію та її рівень. Якщо така у вас є.

Яка в мене магія, я й так знала.

А от рівень було б непогано дізнатися.

Бо раптом я лише порізи вмію лікувати. Або, що гірше, сил вистачило тільки на той один раз.

Кристал мене не лякав.

Та й чого давати задню.

Тож я рішуче підійшла і приклала руку.

І не встигла я навіть кліпнути, як кристал засвітився сліпучим блакитним світлом.

А за мить — розсипався.

Просто ось так.

Раз — і на столі вже лежить кристалічна пилюка.

— Ем… вибачте? — я не знала, як реагувати, переводячи погляд з одного чоловіка на іншого.

На обличчі метра одна за одною змінювалися емоції: здивування, злість, шок.

Причому останнього було найбільше.

— Чудово. Десь я так і думав, що буде, — спокійно промовив маркграф. — Дюсьє, давайте оформляти документи.

Далі мені здалося, що метр працював на автопілоті.

Він дістав якусь табличку, зроблену, здається, з металу, і цікаве на вигляд перо. Почав наносити назву поселення та, очевидно, поточну дату.

— Отже, вид магії — цілительство. Рівень…

Він зам’явся і поглянув на сера Фалкона.

— Ставте сьомий. Цього поки буде достатньо.

Як не дивно, метр без жодного питання вніс цю інформацію.

Хоча було видно — сказати йому є що.

А мені — запитати.

Сьомий — це багато чи мало?

Наче й тріснув кристал… то, може, багато.

Але ж і не десять.

А чому має бути десять?

Може, сім — це максимум.

Але тоді чому він сказав: «поки достатньо»?

— Ваш вік та ім’я роду. Я маю щось зазначити.

— Мені тридцять шість. А от ім’я роду…

Я задумалася.

Але не встигла нічого сказати, як маркграф промовив:

— Ім’я її роду — Фалкон.
Маркіза Яріанель Фалкон.

Метр Дюсьє аж випустив перо з руки.

Та що казати — від такого повороту я й сама присіла на стілець.

Е ні.

Я ні в коханки, ні в дружини цьому містеру не набивалася.

Я розумію, дефіцит жінок.

Але ж не настільки.

Та й не люблю я старших чоловіків.

Не приваблює мене сивина.

— Як це розуміти? Я такого не просила. Не треба мені цих знаків уваги.

І тут маркграф видав щось схоже на сміх.

— О, ні. Я сказав не маркграфиня, а маркіза.

Він зробив крок ближче.

— З поверненням у сім’ю, доню.

На останньому слові я, здається, втратила зв’язок із реальністю.