Розділ 10

Я ще два дні навідувалася до хлопчика і перевіряла його стан. Треба було контролювати цього горе-знахаря.

Коли він помітив явне покращення і зрозумів, що сам не вкрився червоними плямами, то почав дивитися на мене вже менш підозріло і навіть почав слідувати моїм настановам. І це — без усіх тих погроз.

Сміх та й годі.

У місті я знайшла щось на кшталт невеликого готелю, де привітний власник надав мені кімнату.

Хоч пані Віта трохи грошей і дала з собою (дай Бог їй здоров’я і довгих років), але я ними так і не скористалася.

Власник готелю, щойно мене побачив, почав сипати такими компліментами, наче й не було на мені брудної сукні та наслідків такого довгого і важкого дня.

Це, звісно, трохи насторожувало.

Але, як не дивно, жодних збочених поглядів у свій бік я від нього не помічала.

Та що мені з того.

Дурне було б відмовлятися від такої пропозиції. Гроші ще знадобляться. Хто знає, куди мене занесе і чи зможу я знайти собі підробіток.

Після всіх водних процедур і відпочинку я нарешті змогла нормально прийти до тями.

І навіть знайшлися сили на мою лікарську діяльність.

Хоча мене не полишала думка про те, що дар цілительства мені так і не знадобився.

Можливо, воно й на краще.

Я ж використала його лише один раз. І то до пуття не зрозуміла, як саме.

Тому сьогодні вирішила піти до так званого вузла і прояснити кілька важливих моментів.

Вузлом тут називали щось на кшталт адміністрації. Вони видавали і реєстрували всіх новонароджених та прибулих. Фіксували рівень магії, надавали різні відомості та іншу організаційну допомогу.

Ну і до того ж це була ще й своєрідна мерія зі своїм головою.

Тут його називали метр.

Знайти будівлю було не складно.

Біла споруда зі шпилем, колонами по периметру і незрозумілою метушнею довкола.

При вході мене зустрів чоловік середніх років у синій формі. Тож я припустила, що він тут працює.

— Пані, ви заблукали чи, можливо, когось шукаєте? — з ноткою занепокоєння запитав він.

— О, ні, зі мною все добре. Я з іншого питання. Річ у тому, що мені потрібно зареєструватися і отримати документи. Я довгий час жила самітницею в лісі і, боюся, проґавила цей момент.

— Цього не може бути! — здається, його голос навіть піднявся на октаву. — Вас мали зареєструвати ще при народженні. За дівчатами у нас суворий нагляд. А якщо творці ще й обдарували вас магією — то тим більше за таким має бути контроль.

Він уважно подивився на мене.

— Можливо, пані просто втрапила в якусь халепу?

Ой, знав би ти, в яку халепу я тут втрапила.

Але замість цього я відповіла:

— Батьків я не пам’ятаю. І, здається, такого вони не робили. Виховувала мене одна літня пані. А коли я залишилася сама, вирішила повернутися до цивілізації.

Я намагалася звучати максимально правдоподібно.

Будь ласка, повір у цей фарс.

Адже це майже правда.

Батьків я й справді не пам’ятала, і моїм вихованням займалася бабуся.

— У такому випадку я супроводжу вас до нашого метра. Він усе перевірить. Це ж нечувано — таке.

От трясця.

Мені зовсім не подобався його погляд. Наче я якась злочинниця.

А що, як вони зрозуміють, що я далеко не звідси?

Не просто так Віта попереджала.

Але думки мої вони поки читати не можуть. Тож доведеться якось викручуватися.

— Так, звичайно. Давайте пройдемо до метра. Впевнена, він усе зрозуміє правильно.

На цих словах мій супровід навіть трохи спіткнувся.

Ми йшли довгим коридором. Світло пробивалося крізь великі вікна, і я мимоволі заплющила очі, ловлячи сонячні промені.

Хотілося швидше закінчити цю справу і трохи перепочити.

Та й мій маленький пацієнт чекав на мене. Я навіть якось прив’язалася до нього за ці дні.

І тут, повертаючи ліворуч, я раптом врізалася в когось.

Від несподіванки різко відступила назад.

— Перепрошую, я задумалася і не помітила вас. Не очікувала такого різкого повороту.

Як виявилося, я не поділила дорогу з чоловіком.

Він був значно вищий за мене. Сиве волосся говорило про те, що молодиком він уже давно не був. Але шарм від нього все одно відчувався.

Образ доповнювала доглянута борода.

Чорний костюм і тростина лише додавали йому поважності.

Схоже, не проста людина — судячи з того, як мій супровід йому вклонився.

— Маркграфе Фалкон, не очікував вас тут побачити. Перепрошую за цей інцидент.

— Усе добре, розпоряднику. Я й сам трохи винен — не помітив пані.

Він перевів погляд на мене і раптом здивовано сказав:

— Марта?

Я вже хотіла його поправити, але він додав:

— Перепрошую. Ви дуже схожі на одну мою знайому. То як ви кажете вас звати, юне створіння?

— Я — Яріанель. І ще раз перепрошую за цю ситуацію.

— А ваш рід, пані Яріанель? Не пригадую, щоб зустрічав вас на своїх землях.

От чорт.

То він ще й важлива шишка.

Мабуть, не просто так його маркграфом назвали.

Треба бути максимально обережною.

— Я вперше в цьому місті. Майже все життя прожила в лісі, за пів дня їзди звідси. От вирішила нарешті зареєструватися і трохи пізнати світ.

— Реєстрація? У такому віці? Дуже цікаво…

Ой, щось мені не подобається його тон і цей уважний погляд.

Може, мені поки не варто цього робити?

— Розпоряднику, — продовжив він, — я сам проведу пані Яріанель до метра Дюсьє.

Він жестом показав мені йти за ним, навіть не дочекавшись відповіді.

Мені ж залишалося лише мовчки рушити слідом і подумки молитися творцям, щоб усе закінчилося добре.