Розділ 7

Памʼятаєте я казала, що все буде добре і день був погожий. Забудьте. День був паскудний. 

І навіть не постійна балаканина Ореста та жорсткий віз, що трусило майже весь шлях, його таким зробили. Та і не відверті натяки Ореста  на те, які у нього чудові є брати. І що добре осісти у них в містечку. Ага, знала я куди він то все хилить. Ох ця с тобі сваха в штанях. День спаскудила злива. Звичайнісінька вода з неба. Багато води з неба.

Тільки но ми виїхали за межі  лісу, як воно, трясця, почало лити. Звичайно ніякого каркасу у воза не було. І як я не намагалась прикритись рядниною, але коли ми доїхали до міста, я була мокра аж до самої спідньої. Благо, день був теплий. 

І наче й цього було мало, то я вилазячи з возу не втрималась і як гепнулась у болото, зроблене самим цим дощем. То можете уявити цю картину. Стою у довгій сірій сукні, яка обліпила мене, вся замазана болотом. Лице та волосся стало однією брудною плямою. Та ще й стегно саднило.  Приємного мало. От тобі і почалось нове життя. 

- Пані Яріанель! - кинувся до мене Орек, але якось раптово завмер, як наче боявся доторкнутися,-  як же так. Дозвольте вам хоч лице витерти. Чи давайте я вам дам свого плаща, накинете. 

І чим більше метушні він робив, тим більше людей почало звертати на нас увагу. І це були в основному чоловіки і не всі так прямо і були людьми. Від такої уваги я трохи розгубила і хотіла як скоріш кудись сховатись. Хоча що вже станеться.  

- Оресте, просто дайте мені суху ганчірку. Я й сама впораюсь, не створюйте метушні на рівному місці,- він мовчки простягнув мені щось схоже на рушник,- і ще б могли ви мені під сказати де б я могла лишитись на тимчасове проживання, бажано з мінімальними зручностями. 

Здавалось в цей момент всі довкола на площі наче як притихли. Та що знову їм не так. Брудної жінки не бачили чи що. Я й сама не у захваті від свого виду, але ж не настільки. 

«Вона сказала лишитись на ніч», «Сама без чоловіків», «А вона наче така нічогенька», тепер вже до мене долинули перешіптування перехожих. Так, треба це зупиняти, бо так ще й вкрадуть з цим їх дефіцитом жінок. 

- Шановні, проходимо. Пані в болоті і сама розбереться. Їй є кому допомогти, - я почала ще махати руками, наче мух відганяла. І ще хотіла додати, що я їм не вистава ходяча, як почула чиюсь розмову на підвищених тонах. 

Я обернулась на джерело звуку і побачила, що позаду мене через дві будівлі, перед вхідними дверима на сходах сперечались двоє чоловіків. Причому один з них тримав дитину на руках. 

- Я вам ще раз повторюю - допомогти не можу. Хлопчик проклятий і скоро піде до творців на переродження. І нічого на мене кричати. Я звичайний знахар, але не всемогутній. Та й навіть якби знав що робити, магією його не врятуєш так як він порожній. 

- І що мені дивитись як мій брат вмирає? Ви ж для чогось тут сидите. Я з ним провів два дні і чомусь проклять на мене не перейшло. Може є шанс.

Було явно видно, що чоловік котрий назвав себе знахарем, навіть якось аж гидував наблизитись до іншого чоловіка з дитиною. 

Та як так взагалі можна, це ж дитина, а ти наче якийсь там лікар чи хто. Я вже просто не могла стояти осторонь. Хоч клятву Гіппократа я давала в іншому світі, та це не відміняє її для мене і в цьому. 

Я швидко рушила в сторону цієї пари. І вже майже коли наблизилась до них то почула: 

 - А ви пані ще хто така? Краще близько не підходьте. Можете заразитись прокляттям. Ви хоч і брудна, та все ж пані. 

Ох я тобі зараз дам брудна пані, паскуда ти така. Я швидко розвернулась в його бік:

- Заразитись тут хіба що можна вашою тупістю. То можливо навіть гірше за уявне прокляття. І давайте ви вже трохи по мовчите, видно що нічого розумного ця голова видати не може,- і під німе обурення я вже повернулась до іншого чоловіка. 

Це був високий привабливий парубок міцної статури. Такий височений і широкоплечий, що мені довелось аж трохи запрокинути голову.  Відразу було видно, що займається якоюсь фізичною роботою. Міцна статура та мʼязисті руки. Одягнений був у звичайну білу сорочку та штани. Але найбільше привертало увагу лице. Незважаючи на повний відчаю вираз обличчя, воно лишалось гарним. Русяве волосся, недбало стирчало, але виглядало навіть трохи стильно. Як ті зачіски, типу нещодавно прокинувся і це такий гарний. Чітко виокремленні вилиці та рівний ніс. І це все довершували сірі очі та родинка під лівим оком. А на руках він тримав хлопчика, років двох, закутаного в ковдру. Дитині явно було погано. Незважаючи на такий галас довкола він навіть не руагував. Як наче міцно спав. 

- Ви не проти якщо я його огляну? - звернулась я до чоловіка, який здається тільки зараз звернув на мене увагу. 

 - Та що ви може зробити. Жінка тут ради не дасть. Он навіть цей сказав, що прокляття не зняти. 

Це що значить жінка ради не дасть! Я тут допомогти хочу. А він. Та ну його, дитина зараз важливіша. 

- І все таки я можу дечим і допомогти. Врешті решт я маю магію зцілення. Правда ще не повністю нею володію. Та все ж. 

Раптова тиша на площі здалась якась аж надто штучною. Ніби хто різкою вимкнув звук пультом. 

- Цілитесь? Ти? Пані та ви ніяк як головою вдарились, поки десь в багно впали,- почав сміятись цей горе знахар,- усі цілителі зареєстровані та й не бувають у таких маленьких містечках як ці. До того ж ви занадто молода аби взагалі мати магічний дар. Нічого тут вдавати з себе казна що. Та і навіть якщо це правда, до тим більше ви йому не допоможете. Хлопчина - порожній. Магія його не візьме. Не буде зцілювати такого. Мали б вже це знати. 

- Як це не зцілю? На який чорт тоді така магія зцілення потрібна, як я не можу дитині допомогти?! - щось у мене геть це в голові не вкладалось. От вам і магія, основа всього. А якже тоді цій дитині. Ой, буду по-старому все робити з цими вашими магіями, - знаєте що, я і так впораюсь!

Я рушила в бік дверей, оминаючи цього пихатого дурня. Бо треба було вже діяти, хлопчик виглядав поганенько.