Розділ 7

Пам’ятаєте, я казала, що все буде добре і день був погожий?

Забудьте.

День був паскудний.

І навіть не постійна балаканина Ореста та жорсткий віз, який трусив майже весь шлях, зробили його таким. І навіть не відверті натяки Ореста про те, які в нього чудові брати і як добре було б осісти в їхньому містечку. Ага, знала я, куди він хилить. От же тобі сваха в штанях.

День зіпсувала злива. Звичайнісінька вода з неба. Багато води з неба.

Щойно ми виїхали за межі лісу, як воно, трясця, почало лити.

Звісно, ніякого каркаса у воза не було. І як я не намагалася прикритися рядниною, коли ми доїхали до міста, я була мокра аж до самої спідньої білизни.

Благо, день був теплий.

І наче цього було мало — коли я вилазила з воза, то не втрималася і як гепнулася просто в болото, зроблене цим самим дощем.

Тож уявіть цю картину.

Стою я у довгій сірій сукні, яка обліпила мене, вся в болоті. Обличчя і волосся перетворилися на одну брудну пляму. Та ще й стегно саднило.

Приємного мало.

От тобі і почалося нове життя.

— Пані Яріанель! — кинувся до мене Орест, але раптом завмер, ніби боявся доторкнутися. — Як же так… Дозвольте хоч обличчя витерти. Або давайте я дам вам свій плащ.

І чим більше метушився Орест, тим більше людей почали звертати на нас увагу.

І це були переважно чоловіки.

І не всі з них були людьми.

Від такої уваги я трохи розгубилася і хотіла якнайшвидше кудись сховатися.

— Оресте, просто дайте мені суху ганчірку. Я й сама впораюся. Не створюйте метушні на рівному місці.

Він мовчки простягнув мені щось схоже на рушник.

— І ще… — додала я. — Ви не могли б підказати, де я можу тимчасово зупинитися? Бажано з мінімальними зручностями.

Здавалося, у цей момент на площі всі раптом притихли.

Що їм знову не так?

Брудної жінки не бачили чи що?

Я й сама не в захваті від свого вигляду, але ж не настільки.

— Вона сказала «зупинитися на ніч»…
— Сама? Без чоловіків…
— А вона нічогенька…

До мене почали долітати перешіптування.

Так, треба це зупиняти. Бо ще, не дай Оріго, вкрадуть із цим їх дефіцитом жінок.

— Шановні, проходимо! Пані в болоті і сама розбереться! Їй є кому допомогти!

Я навіть почала махати руками, наче мух відганяла.

І саме в цей момент почула сварку на підвищених тонах.

Я обернулася.

Позаду мене, через дві будівлі, біля сходів якоїсь будівлі сперечалися двоє чоловіків. Один із них тримав на руках дитину.

— Я вам ще раз кажу — допомогти не можу! — нервово говорив один із них. — Хлопчик проклятий і скоро піде до творців на переродження. І не треба на мене кричати! Я звичайний знахар, а не всемогутній. Та й навіть якби знав, що робити — магією його не врятуєш. Він порожній.

— І що, мені дивитися, як мій брат помирає? — відповів інший чоловік. — Ви ж для чогось тут сидите! Я з ним провів два дні — і на мене прокляття не перейшло. Може, є шанс.

Було видно, що чоловік, який назвав себе знахарем, навіть гидував підходити ближче до дитини.

Та як так взагалі можна?

Це ж дитина.

А ти, наче якийсь лікар чи хто.

Я вже не могла стояти осторонь.

Хай клятву Гіппократа я давала в іншому світі, але для мене вона і тут лишається клятвою.

Я швидко рушила до них.

— А ви, пані, ще хто така? — зупинив мене знахар. — Краще не підходьте. Можете заразитися прокляттям. Ви хоч і брудна, але все ж пані.

Ох, я тобі зараз дам «брудна пані».

Я різко повернулася до нього.

— Заразитися тут можна хіба що вашою тупістю. І це, мабуть, гірше за будь-яке прокляття. Тож давайте ви трохи помовчите — видно, що нічого розумного ця голова видати не може.

Під німе обурення я повернулася до другого чоловіка.

Він був високий, широкоплечий і міцної статури. Мені довелося навіть трохи задерти голову, щоб дивитися йому в очі.

Було видно, що займається фізичною роботою — сильні руки, надійна постава.

Одягнений він був у просту білу сорочку і штани.

Але найбільше привертало увагу його обличчя.

Попри відчай, воно залишалося гарним. Русяве волосся недбало стирчало, але виглядало навіть стильно. Чіткі вилиці, рівний ніс, сірі очі і маленька родимка під лівим оком.

На руках він тримав хлопчика років двох, загорнутого в ковдру.

Дитині явно було погано.

Попри галас навколо, він навіть не реагував.

Наче міцно спав.

— Ви не проти, якщо я його огляну? — звернулася я до чоловіка.

Він ніби тільки зараз помітив мене.

— Та що ви можете зробити? Жінка тут ради не дасть. Он навіть цей сказав, що прокляття не зняти.

Що значить «жінка ради не дасть»?

Я тут допомогти хочу!

А він…

Та ну його.

Дитина важливіша.

— І все ж я можу спробувати допомогти. У мене є магія зцілення. Щоправда, я ще не повністю нею володію. Але все ж.

Раптова тиша на площі здалася неприродною.

Наче хтось вимкнув звук.

— Цілителька? Ти? — розсміявся знахар. — Пані, ви, мабуть, головою вдарилися, коли в болото впали. Усі цілителі зареєстровані. І не живуть у таких маленьких містечках. До того ж ви занадто молода, щоб мати такий дар.

Він зневажливо махнув рукою.

— Та й навіть якби це було правдою, ви йому не допоможете. Хлопчина порожній. Магія його не візьме.

— Як це не зцілю? — обурилася я. — На який чорт тоді така магія потрібна, якщо я не можу допомогти дитині?

Я глянула на хлопчика.

— Знаєте що… Я і без вашої магії впораюся.

Я рушила до дверей будівлі, оминаючи цього пихатого дурня.

Бо діяти треба було негайно.

— У вас же тут щось на кшталт лікарні? — кинула я через плече. — Давайте показуйте, де у вас ліки і трави. Зараз я вам покажу, як справи робляться.

Я рвучко відчинила двері й зайшла всередину.

Потім різко обернулася до приголомшених чоловіків.

— Хутко! Немає часу на ваші здивовані пики! Життя дитини важливіше за все!