Розділ 5

З моменту моєї так званої появи в цьому світі минув уже місяць.

Я почувалася значно краще. Навіть здавалося — краще, ніж була раніше.

Я почала помічати в собі невеликі зміни. Не скажу, що у свої тридцять шість виглядала погано, але зараз було так, ніби мені хтось років десять скинув.

Обличчя майже не мало зморшок, шкіра стала більш пружною та гладкою. Зникли мої постійні супутники — темні кола під очима.

Волосся повернулося до свого природного стану, яким було ще до фарбування. Воно знову стало шоколадного відтінку, трохи довшим і виглядало так, ніби щойно після салонного догляду.

Дорогого салонного догляду.

І скажу вам, цей бонус мене дуже радував.

Єдине, що трохи насторожувало — мій великий шрам на лівій нозі зник. Наче тієї травми і того нещасного випадку ніколи й не було.

Але, скоріше за все, не все та магія змогла полагодити в мені. Навряд чи диво було настільки великим.

Та й не з моїм щастям.

Добре, що хоч узагалі вижила.

Хоч іноді ставало сумно. Адже там, у моєму світі, залишилися друзі, колеги, знайомі. Ймовірно, вони вже дізналися про мою смерть… або зникнення.

Важко було прийняти той факт, що там тебе більше не існує.

Але я намагалася не зациклюватися на цьому і по можливості допомагала пані Віті. А там, дивись, може вже й почну кудись рухатися далі.

От і зараз я стояла навпочіпки з відром у руках і полола городину.

Смішно, що в якому б світі ти не був — городи є скрізь.

— Пані Віта, доброго дня! Приймайте провіант, як і домовлялися! — раптом почувся чоловічий голос.

— Та хіба я вже так схожа на пані Віту? Думала, що краще виглядаю, — з усмішкою повернулася я до джерела звуку.

Недалеко від мене стояв невисокий чоловік із мішком у руці. Чомусь він нагадав мені гнома з казки про Білосніжку.

— Перепрошую, чарівна пані. Не думав, що у пані Віти гості. Та й хто б подумав, що така молода діва буде бруднити руки на городі. І як вам таке тільки ваші чоловіки дозволяють?

— Чоловіки? — перепитала я. — Ви собі нічого не вигадуйте. Я ніяких чоловіків не маю. І взагалі це не ваше діло.

— Як це не маєте? Такого не може бути! Така гарна пані — і самотня? То, може, я…

Але договорити він не встиг.

— Ореку, не лізь куди не треба. Не по тобі вона. Давай, що привіз там.

Віта з’явилася настільки раптово, що Орек здригнувся.

Він машинально зробив крок назад і зачепив інвентар.

Все сталося надто швидко.

Відро, яке стояло поруч, перекинулося. Воно штовхнуло пень, на якому лежала сокира. Сокира зісковзнула…

І я лише побачила, як швидко на землі почала проступати кров.

На обличчі Орека застиг секундний шок.

А потім він закричав.

Я підбігла до нього і побачила дуже неприємну картину. Сокира розрубала його взуття і добряче зачепила ногу.

— Віта, несіть хутчіше чисту тканину! І щось, чим можна туго затиснути рану — ремінь або щось подібне! Треба зупинити кровотечу!

Я допомогла чоловікові сісти на землю.

— І, можливо, щось знеболювальне! Намагайтеся не втратити свідомість, зараз я вам допоможу. Як тільки зупинимо кров, подивлюся, що можна зробити. Може, все обійдеться швами. Головне, щоб кістка була ціла.

І варто було мені доторкнутися до його ноги, як сталося дещо дивне.

Дуже дивне.

Моя рука наповнилася світлом.

І це світло тягнулося до рани.

— О, дитино… то у тебе магія зцілення, — спокійно сказала Віта.

Її тон мене навіть трохи роздратував.

— Яке ще зцілення? Ви не бачите — він зараз кров’ю стече! Або свідомість втратить від больового шоку!

— Здається… мені вже не так і боляче, — тихо сказав Орек. — Від вашого світла стало легше.

Я завмерла з рукою над раною.

Це що, виходить, я тут тепер ходяче знеболення?

Але потім згадала, що переді мною поранена людина.

— То як мені цим вашим зціленням скористатися? Є якісь магічні слова чи ритуал? Бо мені просто потрібно, щоб кров перестала текти і краї рани зійшлися.

І раптом…

Краї рани справді почали стягуватися.

Я швидко прибрала сокиру і приклала руку ще ближче до поранення.

Це виходило майже несвідомо.

Кілька миттєвостей потому нога Орека виглядала так, ніби її щойно створили заново.

Навіть рубця не лишилося.

І це було настільки круто… що навіть лякало.

— Спробуйте стати на ногу.

Він підвівся.

Порухав ногою. Підняв її. Опустив.

Лише плями крові на землі були доказом того, що все це мені не примарилося.

— Чарівна пані, я такий вам вдячний! Орек уже подумав, що стане калікою і сім’я зречеться мене. Що то за фермер, якщо ходити не може? Та й де б я знайшов цілителя… а знахар точно так би не зміг.

— Ну, калікою ви не стали б. Скоріше за все сокира не зачепила кістку. Але так, приємного було б мало, — моїм звичним лікарським тоном сказала я, хоча всередині відчувала дивну суміш паніки і захоплення.

— Як мені вам віддячити?

— О ні, не тре…

— Відвези її в місто, — перебила мене Віта. — Покажи, що і де. Та й відведи до вузла, хай зроблять документи та реєстрацію. Сам бачиш — вона з магією, ще й жінка. І до того ж незаміжня.

— О так, так! Такий скарб і потенціал не можна втратити! Це ж ціла цілителька. Може, тепер і в нашому місті справи підуть краще.

Я лише кліпала очима, переводячи погляд з Орека на Віту.

Бо щось занадто швидко вони все закрутили.

— Так, стоп. Зупиняємо цей потяг ідей. Пані Віта, ні про яку реєстрацію ви мені не казали. Про вузол я взагалі вперше чую. І з якого це дива вас хвилює мій сімейний стан? Ще й до того — чоловіки. Він має бути один, а не гарем!

У цей момент очі Орека розширилися настільки, що я подумала — зараз випадуть, і мені доведеться знову його зцілювати.

Здавалося, він навіть дихати перестав.

— Але… але як це? Один? Та… та ні… так тільки королю можна… Та звідки…

— Так, зупинили паніку, — втрутилася Віта. — Оресте, Яріанель довгий час жила в глушині, мала нестабільне здоров’я, тому й не знає про порядки. От ти її в місто доправ і у вузлі все їй пояснять.