Розділ 3

З моменту, як я прийшла до тями, минуло три дні.

Увесь цей час я спала, їла і думала. Багато думала. Як так сталося, що я опинилася в цій Богом забутій хатинці на краю цивілізації.

Хоча справа була навіть не в хатинці.

Вже третій день я ніяк не могла прийняти того факту, що це більше не Земля і навіть не сон. Хіба буває такий довгий сон?

Щоправда, в якийсь момент я почала думати, що, можливо, я в комі і це так мій мозок створює для мене ілюзію спокою. Але й ця ідея потроху сходила нанівець.

Не знаю, як це пояснити, але моя інтуїція підказувала, що це далеко не плід моєї уяви.

Віта всі ці дні лише годувала мене, допомагала з гігієною та сиділа вечорами біля ліжка, читаючи книгу. Наче давала мені час усвідомити все, що сталося.

І тільки сьогодні я вирішила розпитати її більш детально про те, де я опинилася і які тут порядки.

Бо якщо це справді моя нова реальність, я повинна розуміти, куди потрапила і як діяти далі. Якось вдруге за такий короткий період часу не дуже хочеться опинитися в небезпеці… або знову померти.

— І як ви казали називається це місце, де я зараз опинилася?

— А я нічого тобі не казала, бо ти нічого не запитувала. І тебе цікавить, де ти зараз саме, чи цей світ загалом?

Ледь помітна усмішка з’явилася на обличчі старенької.

— На свій вік, Віто, ви надто дотепна.

— Буду вважати це за комплімент. А так проживеш з моє, то й, може, теж такою станеш. Чого вже лукавити — кажи, що думаєш, і будь собою. Особливо коли ти старенька бабця.

Я голосно розсміялася.

Вона мені однозначно подобалась. Було в ній щось таке тепле й приємне. Наче обійми дорогої людини.

Я навіть згадала власну бабусю і за звичкою доторкнулася до прикраси на шиї.

Стоп.

Прикраси.

Вони що, теж разом зі мною… перемістилися?

Як таке можливо?

— Ні, прикраси не переродилися. В принципі, як і ти, — наче відповіла на мої думки Віта.

Від чого я трохи розгубилася.

— Відчуваю, розмова буде довгою.

Бабуся налила нам чаю і сіла ближче до мене.

— Якщо по порядку, то у мене є дар. Я трохи можу читати твої думки. Хоч і старенька, але магія ще жевріє в мені.

— Але як? — я не змогла приховати подиву.

— А ну циць, не перебивай, бо так ще три дні просидимо.

Вона махнула рукою.

— Ти не переродилася, бо не померла. Якби переродилась, то була б або немовлям, або в тілі загубленої душі. А все схоже на те, що ти себе впізнаєш у дзеркалі, та й тіло тобі це не чуже.

Вона зробила ковток чаю і продовжила:

— Я знайшла тебе в лісі живою. Трохи на межі смерті, але живою точно. Ти так палала і кричала, що точно не була схожа на мертву.

Я мимоволі здригнулася від цих слів.

— Але ти була повністю гола. Тільки з цими прикрасами на тобі. Чіпати я їх не стала.

— А щодо твого другого питання… цей світ називається Астріум.

Вона сказала це спокійно, ніби назву звичайного села.

— На ньому є три материки — два малих і один великий, на якому ми зараз і знаходимося. Та ще один острів. Усе оточене водою.

— У цьому світі є магія і різні раси. Не знаю, як було там, звідки ти прийшла, але тут магія — дуже важлива штука. Це основа всього живого, ядро цього світу. Усе підвладне магії, і вона все поєднує.

Я мовчала кілька секунд.

— А як ви зрозуміли, що я не з цього світу?

Віта подивилася на мене таким поглядом, що я одразу передумала ставити ще якісь запитання.

— Ну добре, добре… мовчу.

— Ой, дитино, — тихо засміялася вона. — Кажу ж, довго живу і багато знаю. Та й те, що ти говорила, коли прийшла до тями.

Вона трохи нахилилася вперед.

— Я відразу зрозуміла, що ти не звідси. Не з цього світу.

І на мить її голос став серйознішим.

— Але краще тримай це в таємниці.

Вона уважно подивилася на мене.

— Зазвичай люди бояться того, чого не розуміють. І тому намагаються це зламати або підлаштувати під себе.

Вона зробила паузу.

— А я б дуже хотіла, щоб ти залишилася собою. І щоб цей світ тебе прийняв.