Розділ 2

— О, отямилася нарешті.

Я повільно спробувала поворухнутися, щоб зрозуміти, хто говорить до мене і де я взагалі перебуваю. Але тіло здавалося таким слабким, що від найменшого руху голова запаморочилася, а до горла підкотила нудота.

— Лежи, лежи. Не рухайся. Зараз я сама підійду й допоможу тобі.

До мене підійшла бабуся — на вигляд мила та привітна жіночка років вісімдесяти. На ній була проста сіра хустка й блакитна сукня, поверх якої зав'язаний такий самий сірий фартух. Кілька сивих пасом вибивалися з-під хустки. Обличчя вкрите зморшками, постать трохи повнувата. На мить її очі здалися мені такими по-материнськи теплими, що я навіть несвідомо розслабилася.

— Зараз я все зроблю. Давай ми тебе трохи піднімемо, отак, щоб було зручніше.

Вона підклала мені під спину ще одну подушку й обережно посунула вище.

— Ну що, так краще? Ти мене добре бачиш і чуєш?

— Так, усе добре, дякую, — повільно, але вже впевненіше відповіла я.

Жіночка стояла біля ліжка й наче вичікувально дивилася на мене. Від такої уваги я трохи розгубилася.

— Нічого не хочеш запитати? Хто ти, де ти і що з тобою сталося?

Мені навіть здалося, що це прозвучало трохи добродушно й насмішкувато.

— І як часто вам ставлять такі запитання? Хоча ні, не відповідайте. Хто я така і що зі мною сталося, я більш-менш пам'ятаю.

Бабуся підняла брову в німому запитанні, тому я продовжила:

— Мене звати Ярина Скрипенко. Мені тридцять шість. Останнє, що пам'ятаю, — я летіла з Нью-Джерсі до Берліна. І, здається, з літаком щось сталося.

І тут мене наче прошило цією думкою. З літаком щось сталося. Горів двигун. Останнє, що я пам'ятала, — голос пілота, який оголошував аварійну посадку й просив усіх пристебнути паски безпеки. Літак мав піти на зниження. Але в салоні вже відчувалися паніка й страх. Наче всі чекали чогось неминучого. Ми стрімко втрачали висоту. Хтось плакав. Хтось кричав. А потім усе ніби обірвалося.

Мої спогади закінчувалися саме там.

— Ой, дитино, я ніколи не чула ні про які літаки. І про той твій Берлін теж. Знайшла я тебе в лісі ледве живу. Я неподалік мешкаю. Донесла до своєї хатини й відварами відпоювала. Гарячка в тебе була страшна. Просила творців, аби ти не померла в мене на руках, бо я вже не годна по допомогу бігати.

— У якому лісі?

Я не могла зрозуміти, звідки взявся ліс.Невже літак усе-таки розбився десь серед дерев? Але чому тоді знайшли лише мене?

— Стривайте. Ви справді ніколи не чули про літаки? У вас тут немає радіо? Телевізора? Та хоча б газет? Ви ж мали щось бачити чи чути. Палаючий літак у небі важко не помітити.

— З усього сказаного я зрозуміла лише про газети. Таке в нас є. Але я рідко читаю. Зір уже не той, та й до міста далеко. Я тут сама живу. Так уже життя склалося.

Вона трохи помовчала, а потім додала:

— А ти, може, ще мариш після гарячки. Важка в тебе ніч була, дитино. Магія тебе ніби перебудовувала. Довго живу на світі, а такого ще не бачила.

— Яка ще магія?

Я навіть засміялася від абсурдності ситуації. Хіба таке можливе? Магія. Авжеж.Може, я загинула в тому літаку, а тепер це якесь потойбіччя. Або я просто переродилася феєю. Стоп. А ось це вже трохи лякало. Такого ж не може бути. Чи може?

Якщо мислити логічно, то якби я вижила, навряд чи лежала б зараз у хатині посеред лісу. Мене давно доправили б до лікарні й тримали під постійним наглядом. Та й почувалася б я інакше. Не так... цілісно. Наче й не пережила авіакатастрофи.

Маячня. Усе це якась маячня. Може, я сплю.

Але хіба уві сні може так боліти? А що, як я справді переродилася? І тепер перебуваю десь не у своєму світі. Або навіть не у своєму тілі.

— О, ти подобаєшся мені дедалі більше, — підморгнула жіночка. — Зараз принесу тобі чаю та щось поїсти. Треба відновити сили й освіжити голову. А там, дивись, і сама щось зрозумієш.

Бабуся попрямувала до дверей, але вже на порозі обернулася.

— І можеш називати мене пані Віта.