Розділ 2

- О, отямилась  нарешті. 

Я повільно спробувала поворухнутись аби зрозуміти хто говорить до мене і де я взагалі. Але тіло відчувалось таким слабким, що від легкого повороту почала боліти голова і підкотила нудота. 

- Лежи, лежи. Не рухайся. Зараз я сама підійду і допоможу тобі.

До мене підійшла бабуся, з виду мила та привітна жіночка, років вісімдесяти. На ній була звичайна сіра хустка та блакитного кольору сукня, поверх якої був такий самий сірий фартух. Декілька сивих прядок виглядало з під хустки, вкрите зморшками лице і трохи округлі форми. На мить, її очі здались мені такими по- материнські теплими, що я навіть несвідомо розслабилась. 

- Зараз я все зроблю. Давай ми тебе трохи припіднімемо отак, щоб було зручніше. - вона підклала мені під спину ще одну подушку і трохи посунула  мене, - ну що, так зручніше? Ти мене нормально бачиш і чуєш? 

- Так, все добре, дякую, - повільно, але вже впевненіше промовила я.

Жіночка стояла біля мого ліжка і як наче вичікувально дивилась на мене. Від такої уваги я аж трохи розгубилась. 

- Нічого не хочеш запитати? Хто ти, де ти і що з тобою?

Мені навіть здалось, що це питання прозвучало якось по-доброму насмішкувато. 

- І як часто вам задають такі питання? Хоча, ні, не відповідайте. Хто я така і що зі мною сталось, я відносно памʼятаю, - бабуся підняла одну брову у німому питанні і тому я продовжила, наскільки мені дозволяв мій стан,- мене звати Ярина Скрипенко, мені 36, останнє що памʼятаю як летіла  з Нью Джерсі в Берлін. І здається з літаком щось було не так.

І тут мене як наче прошило цією думкою. З літаком щось було не так. Горів двигун і останнє що я памʼятаю, так це те, що пілот оголосив про аварійну посадку, необхідно пристебнути паски безпеки. Літак буде йти на зниження. Але в салоні відчувалась паніка та страх. Як наче всі очікували на щось незворотнє. Ми різко втрачали висоту, хтось почав плакати, а може й кричати. А потім як наче все припинилось. Мої спогади обірвались і тепер я тут. 

- Ой, дитино, я ніколи не чула ні за які літаки і отой твій Бер, що воно там. Знайшла я тебе в лісі ледь живу, я неподалік живу. Донесла до себе в хатину і відваром поїла, така вже сильна у тебе була гарячка. Просила творців аби не вмерла тут на моїх руках, бо я ж не годна і на поміч кого покликати. - - В якому лісі?, - я не могла зрозуміти звідки взявся ліс. Чи то може літак все таки розбився десь у лісі. Але чому тоді мене одну знайшли, - Стоп. Ви ніколи не чули про літак? У вас тут що радіо немає чи телевізору? Ну та на худий кінець газет. Хоч ви і поважного віку, але ж мали щось бачити і чути. Палаючий літак не легко пропустити в небі. 
- З усього я зрозуміла лише за газету. Таке у нас є, але я рідко читаю. Зір вже не той та й до міста далеко. Я тут сама у лісі живу. Трохи життя закинуло мене сюди. А ти може ще мариш після жару. Важка у тебе ніч була дитина, магія тебе як наче перебудовувала. Довго живу, а таке вперше бачу. 
- Яка ще така магія?, - я аж засміялась від дурнуватості ситуації.

Хіба таке можливе. Магія. Ага, точно. Я мабуть померла в тому літаку і тепер це якесь небуття. Чи я просто переродилась феєю. 

Стоп, а от це вже трохи лякало. Такого ж не може бути. Чи може? Якщо думати логічно, то якби я вижила, то навряд би лежала весь цей час у хатині в лісі. Мене б доправили до лікарні, під постійним нагляд. Та й не почувала б я себе так. Цілісно. Наче й не була учасницею авіакатастрофи. 

Маячня. Це все якась маячня. Може я сплю, але хіба б уві сні так боліло. А що як я дійсно переродилася і тепер десь не у себе. Або не в собі. 

- О, ти мені все більше починаєш подобатись, - підморгнула мені жіночка,- зараз я тобі принесу чаю та поїсти. Треба сили відновити і голову освіжити. А там, дивись і щось вирішиш та зрозумієш для себе, - бабуся почала йти в сторону дверей і вже майже біля виходу обернулась і промовила, - можеш називати мене пані Віта.