Розділ 1

Свідомість повернулася різко — наче мене виштовхнули з темряви. І разом із нею прийшов біль. Не хвилею — ударом. Він прошив мене наскрізь, розриваючи зсередини, ніби в моїх жилах прокладали розпечені дроти. Кожен нерв палав, кожна клітина кричала. Моє тіло більше не було тілом — воно перетворилося на поле перебудови, де щось ламали й складали наново без жалю. Щось у мені ламалося правильно. Якщо взагалі можна було щось зламати правильно.

По тілу розходилися палаючі тріщини — невидимі, але нестерпні. Старі шляхи рвалися, а нові проростали під шкірою, наче сяйливі жили.

Кожен удар серця здавався останнім. Між ударами розверзалося провалля. Біль був таким чистим і гострим, що в ньому не залишалося місця для страху — лише для виживання.

— Зупиніть це... Благаю, — прошепотіла я, сподіваючись, що мене бодай хтось почує.

— Не здавайся, дитино. Борись. Якщо витримаєш — усе буде добре. Ти мусиш витримати, — промовив поруч чийсь приємний голос.

Проте мені здавалося, що я більше не маю сил це відчувати. Я взагалі не розуміла, чому досі залишаюся при тямі. За такого рівня болю нервова система мала б давно вимкнути свідомість як захисну реакцію.

І тоді ця думка здалася мені трохи абсурдною. Нереальною. Або, радше, неправильною. Якщо я все ще при тямі, значить, мій організм допускає для себе такий рівень болю. І від цього усвідомлення стало трохи легше. 

А потім біль почав відступати. Не одразу — він спадав хвилями, залишаючи по собі важкість у кожному м'язі, кожному сухожиллі. Серце билося рівно, але ще пам'ятало, як близько було до того, щоб зупинитися. Дихання поверталося, хоч повітря здавалося густішим, ніби кожен вдих мав вагу.

Я відчула, як тіло ніби перебудовується зсередини — кістки й м'язи знову займають свої місця, але тепер точніше, міцніше. Щось нове проростало там, де ще хвилину тому панував хаос.

Я не знала, що саме відбувається, і не могла цього пояснити, але відчуття було напрочуд ясним: щось у мені змінилося.