Розділ 1

Свідомість повернулася різко — наче її виштовхнули з темряви. І разом із нею прийшов біль. Не хвилею — ударом. Він прошив її наскрізь, розриваючи з середини, ніби в жилах прокладали розпечені дроти. Кожен нерв горів, кожна клітина кричала. Тіло більше не було тілом — воно ставало полем перебудови, де щось ламали й складали наново без жалю. Щось у ній ламалося правильно. Якщо щось взагалі можна було зламати правильно. 

По тілу розходилися палаючі тріщини, невидимі, але нестерпні. Старі шляхи рвалися, нові — виростали, як світні жили під шкірою.

Кожен удар серця здавався останнім. Між ударами — провалля.

Біль був таким чистим і гострим, що в ньому не залишалося місця для страху — лише для виживання.

- Зупиніть це… Благаю, - вона промовляла, благаючи аби її хоч хтось почув. 

- Не здавайся, дитино, борись. Як витримаєш, все буде добре. Ти має витримати, - чийсь приємний голос промовив поруч.

Проте, здавалось що я більше не маю сил відчувати це. Я взагалі не розуміла, чому я досі у свідомості, так як моя нервова система мала б давно відключити свідомість як реакцію на такий рівень болю. І тоді це здалось мені трохи абсурдним, нереальним. Хоча скоріш - неправильним. Якщо я все ще при тямі, то мій організ допускає для себе такий рівень болю. І від цього усвідомлення стало трохи легше. 

І раптом біль почав відступати. Не одразу — він спадав хвилями, залишаючи після себе важкість у кожному м’язі, кожному сухожиллі. Серце б’ється рівно, але ще пам’ятає, як близько воно було до того, щоб зупинитися. Дихання повертається, хоч повітря здається густішим, ніби кожен вдих має вагу.

Вона відчула, як тіло ніби переукладається зсередини — кістки і м’язи знову займають свої місця, але ніби точніше, міцніше. Щось нове проростає там, де ще хвилину тому був хаос. Вона не знала, що це, і не могла пояснити, але відчуття було ясним: щось у ній наче змінилось.