Розділ 4 "Таємниці бібліотеки"

В моєму королівстві ніколи не було поганих подій. Скоріше за все, саме через це в мене постійно перед очима походять уривки кадрів вчорашнього вечора, а тіло кидає в дрож, стоїть лише віддатися спогадам. 

Я вже буквально як три часа назад прийшла до тями, з одного боку сидів принц Вотс та щось зосереджено читав в листах, які не так давно принесли слуги. За ці десять хвилин хлопець, перечитував їх по п'ятому колу, явно щось шукав , але ніяк не міг знайти. Напроти ж нього сидів Майкл, щось із цікавістю роздивляючись у вікні.

Двері відкрилися і до покоїв зайшов Лютс із великою тацею солодощів та чаю.

— Ваші солодощі, принцеса Аеліна, - парень поклав тацю на стіл біля мого ліжка та направився до дверей. - Принц Вотс та принц Майкл також пригощайтеся.

Коли Лютс вийшов так ніхто і не поворухнувся. Зробив глибокий вдих, взяла свою чашку з чаєм. В ніс приємно вдарили аромати м'яти та солодкуватий відтінок суниці. На лиці відразу з'явилися похмура усмішка. Це був улюблений чай мами.

Спогади вчорашнього вечора знову почали нагло лізти до голови, хоча пам'ятала я не багато. Майже відразу після нашої появи з принцем Вотсом, я втратила свідомість. Потім мені пояснили, що така реакція мого тіла дуже навіть адекватна і розумна. Що це була захисна реакція та втома, несподіваність і страх також дали про себе знати. В такому стані я пробула півтори дня і прийшла в свідомість майже на обід, години три тому.

Мене відразу повідомили про те що було здійснено навмисне отруєння короля та королеви, через що ті не вижили, а злочинців досі шукають. Почуте поставило мене в шокований стан, плакала я майже годину. Коли ж все таки заспокоїлась, дізналася, що принц Вотс мене врятував від натовпу людей, які могли розчавити мене, придушити, або щось зломити в без свідовому стані.

Навіть не віриться, що все так обернулося. Але хто ж це зробив?! Для кого це потрібно, взагалі?! Все сталося так несподівано і саме головне немає підозрюваних, мої батьки не мали конфліктів із нинішніми герцогами, чи маркізами нашого королівства.

Мабуть при тому переполоху багато людей постраждало. Доречі...

— Як себе почувають, інші принци? - питаю я, сподіваючись, що мені хтось відповість.

Принци здивовано переводять на мене погляд. Вотс здіймає брови, оглядаючи мене, після чого знову починає читати листи. Пейрате пристально дивиться на мене, таке враження, ніби він намагається пробити поглядом в мені диру. Спустя хвилини він знову повертається до вікна.

Неймовірно, мене ігнорують! В районі грудей починає пекти, а дихати стає все важче. Невже і вони всі загинули? Це все через моє повноліття?

— Прошу, не мовчіть, - шепочу я та переводжу погляд на долоні, які ще кілька секунд тому міцно стискали покривало. Долоні червоні, подекуди залишилися відбитки нігтів, а самі руки тремтять від стресу. Тишу розвіюють мої всхлипи. Підводжу голову і лякаюся себе - очі опухлі, синці, волосся заплутане, на мене прям і хочеться повісити таблицю "СМЕРТЬ". Недарма принц Майкл так довго мене розглядав.

— Вони всі повернулися до власних володінь, - не відриваючись від вікна все-таки відповів принц Майкл.

Отже інших жертв немає. Починаю заспокоюватись і беру себе в руки, однак в голові з'являється питання.

— А хіба всі не повинні були лишитися, допоки все не вирішиться? - питаю і знову переводжу погляд на принців.

— Повинні, але вони вирішили, що тут занадто небезпечно, а від так як вони принци, майбутнє правління власних королівств, їх ніхто не міг би зупинити. Окрім правління, цього королівства. - Вотс кидає швидкий погляд на мене і продовжує. - Однак його наразі немає, король і королева загинули, а Вас офіційно ще не визнано правителькою цих земель.

Невже вони всі взяли та так просто пішли? Вголос питати про це я не стала, адже наразі вони б мені не відповіли. Допиваю чай який лишився і лягаю на бік. Голова йде обертом від всіх цих подій, а тіло досі слабке. Доторкнувшись до подушки, почало клонити в сон, а невдовзі і зовсім поринула в обійми морфея.

***

Прокинулась я вже на світанку, коли сонячні промені грайливо виглядали де-не-де. Принци ясна справа вже покинули мої покої. Намагалася встати, але сил досі не було, а відчуття ніби мене побили лише посилилось. Спустя лише пів години мені вдалося привести себе до ладу.

Покинувши покої, довгенько блукала замком, але так нікого не зустріла. Невже я так зарано встала? Сидіти у кімнаті, чи відпочивати не хотілося, тому продожила прогулянку. 

Троє стільців виготовлені із дорогої та гарної тканини, місцями прикрашені камінням, стояли біля великого бенкетного столу, поколу якого були не менш вишуканіші стільці. Я й не помітила, як ноги самі привели мене до бенкетного залу, де не так давно трапилася найжахливіша подія королівства. За цей час тут все прибрали. Все має точно такий самий вигляд, як і колись, ніби нічого і не трапилося. Однак самі події, людей, не можна так само прибрати, чи повернути все назад. В грудях знову все стиснулось, але сльози вже не йшли. Роблю великий вдох та прямую далі. Потрібно заспокоїтись та відволіктись, а в цьому найкраще допомогають книги.

Крім моїх потаємних місць я частенько втікала до бібліотеки. Сторінки просочені неймовірними розповідями та емоціями героїнь історій, завжди допомагали відволіктися та зануритись у потік пригод. 

Наразі я хочу прочитати свою улюблену історію про королеву Нетсі, нехай вона й зв'язана з спогадами про мати, але ця книжка найкраще впорається із цим завданням.

Дорога до бібліотеки не зайняла багато часу. Однак кого я там зустріла, мене трохи здивувало і одночас породило почуття дежавю.

— Доброго ранку, принцеса, - хлопець поклад книжку на стіл та оглянув мене втомленим поглядом. - Складається враження, ніби ви мене переслідуєте.

— Не повірите, - беру потрібну книжку та сідаю напроти сірої макушки, - в мене такі ж самі відчуття. Доброго ранку, принце Вотс.