Розділ 1 "Останні клопоти спокою"

Аеліта
Лишився останній день до найбільшого свята, в королівстві кохання - моє вісімнадцятиріччя. Вже майже неділю в замку відбувається підготовка до мого дня народження. Я ще ніколи так не хвилювалася, зазвичай це свято не було настільки важливою подією, але наразі мені виповнюється вісімнадцять. Я стану повнолітня і на моє день народження будуть покликані різні принци, різних королівств. Всього їх буде п’ятеро і між ними я маю обрати того самого з ким маю провести своє подальше життя.
Наразі сидівши на криші із однієї веж, я могла з легкістю поринути у власні думки та не перейматися, тією самою підготовкою до свята, чи тим, що хтось може мене тут побачити. Кажучи чесно, я вже давно чекала цього самого дня, щоб зустріти свою долю та жити, як мої батьки, в любові. Щоб у скрутні часи підтримувати, допомагати та навіть під час сварок казати, як сильно ми кохаємо одне одного. Я виросла в щасливій родині, де ніхто не знає, що таке ненависть та байдужість. В цьому королівстві відколи я пам’ятаю всі завжди були дружелюбні та ввічливі. Звичайно за межами замку я так часто не була, лише три рази, але ці рази видали найкраще враження про мої майбутні правління. В дитинстві мене вчили багато чому, як наприклад, етика та історія королівства кохання, тобто моєї домівки. Але тільки, коли мені виповниться вісімнадцять мене будуть навчати правити королівством.

–  Принцеса, ви де? Вас королева до себе викликає! – Мій охоронець та наглядач вийшов до саду, шукаючи мене. Я часто тікала від Лютса. Хлопець старший за мене на п’ять років, проте це зовсім мені не заважало із ним мати товариські відносини. Можу сказати більше, він мій єдиний друг. Виходячи із замку лише тричі, потоваришувати з кимось так і не вдалося. Єдиний хто був моїх років в замку – Лютс.
Поки наглядач заглядав під кожен кущ в саду, я почала злізати з вежі. Єдиний не помітний спосіб сюди зібратися та вилізти це ліана, яка росте навколо вежі та закінчується/починається (дивлячись з якої сторони подивитися) в кущах чубушнику1. Білі квіти із кремовим відтінком та завжди великими бутонами гарно приховували все, що потрапляло в кущ. Вони були великі та пишні, вищі за мене на шість дюймів2, що було дуже доречно. Вперше цю схованку-прохід я знайшла, коли мені було дев’ять. В той день я вперше мала вийти за межі замку. Мені було настільки моторошно, що я вирішила сховатися, щоб батьки пішли без мене. Забравшись на вежу, мені відкрився надзвичайно гарний вид. Багато невеличких будиночків, парки та магазинчики. Також було видно різних людей, які займалися своїми справами. З відти все було таке маленьке, що появлялося відчуття, що я зараз розглядаю сім’ю мурашників. 
Ступні відразу залоскотала м’яка та така зелена трава, як тільки я ступила на землю. Я завжди любила ходити боса. Ось і зараз, схопивши в руку взуття, побігла до Лютса. Хлопець якраз стояв біля кущів троянд, а значить повернутий спиною до мене. Підкрадаюся на носочках до свого наглядача і тільки хочу налякати, як хлопець несподівано повертається.
–  Ось, ви де! – На лиці у Лютса завжди була найяскравіша посмішка, яку я знаю. Ніколи не могла через неї злитися, чи ображатися на нього.
–  Ви, мене шукали? – Ніколи не розуміла, як йому не набридає за мною наглядати та бігати, як курчатка за куркою? Це ж так нудно, кожен день робити одне й те саме.
–  Не я. Вас королева викликає. - Лютс махнув головою в сторону замка, після чого ми разом пішли до королівських покоїв. – Не розумію, куди ви завжди зникаєте?
–  Не розумію про що, ви? – Широко посміхаюся та вдаю ніби насправді не розумію в чому справа. – Я завжди тут.
–  Тут це де?
–  Тут це тут, - відповідаю ніби ця відповідь логічна та майже відразу добавляю, - на території замку.
–  Якщо це правда, то я вражений вашим вмінням залишатися не помітною. – В його голосі я почула радість та щось на кшталт гордості. Ніби в цьому є його заслуга.
Всю дорогу, яка залишилася ми шли мовчки, але з посмішкою на обличчях. Ми підходимо до величезних дверей. По обидві боки стоять охоронці, які з легкістю відкрили ці двері. Погляд відразу впав на мати, яка стояла до нас спиною. Поклавши взуття на підлогу та швидко вдягнувши їх, я подивилася на Лютса. Хлопець, який стояв біля мене відійшов на декілька кроків назад, чим показував, що не збирається заходити зі мною, як зазвичай. Махнула головою, ніби погоджуючись та увійшла всередину. Як тільки за спиною двері були замкнені, мати повернулася до мене та щиро посміхнулася. 
На свої сорок шість, мати виглядає молодо та добре. Хоча… Ні, «добре» звучить образливо. Шикарно. Шкіра завжди була молода та ніжна, карі очі, невеличкий, але трохи пухленький носик. Ніжні рожеві вуста та пишне золотисте волосся, таке ж саме як в мене, бо саме його я й перейняла у матері. Руки були на вигляд шершаві, але на дотик досить ніжні та м’які, довгі та стрункі ноги. Погляд завжди сіяв досвідом, а постава трудом та стійкістю. І зараз, стаючи перед нею, відчуваю всю її силу. Також у матері добрий, поступливий характер, вона в дитинстві завжди любила розповідати мені забавні історії, жартувати, а саме більше читати різноманітні казки.
–  Визивали, мамо? – запитую та відразу не низько поклоняюся. Мати підходить до мене та з посмішкою на обличчі, погладжує мене по голові.
–  Яка ж ти в мене вже доросла… - задумливо промовила мати, не перестаючи водити рукою, туди-сюди, у мене по затилку .
–  Не така я вже й доросла, – знизую плечами, - мені завтра тільки вісімнадцять виповнюється.
–  Аж вісімнадцять. – поправляє мене мати та відходить на крок назад. – Для принцеси вісімнадцятиріччя набагато більше, ніж просте повноліття. Це той час коли іменинниця стає на шаг ближче до свого народу, а також вибирає собі майбутнього чоловіка.
–  Можливо ви праві, але це не така вже й велика дата. – частково не погоджуюсь з матір’ю. Вона перестає за мною поглядати та підійшла до вази з рожевими тюльпанами, обережно погладжуючи їхні пелюстки.
–  Як гадаєш ці два останні пункти, які я тобі назвала, мають щось спільне? – глянувши на мене, мати знову зосередилась на квітах. Два останні пункти? Народ та чоловік? А що між ними може бути спільне? Нічого. Хоча…
–  Можливо… це майбутнє? 
–  Ти маєш рацію. – королева підходить до стола. – Єдине, що може об’єднувати ці дві речі це майбутнє.
Вона замовкає, дивлячись на мене, та одним поглядом я можу зрозуміти, що мати просить, щоб я підійшла до неї. Підхожу. На столі лежить, вже давно знайома мені карта всіх королівств, но цього разу деякі королівства були позначенні. 
–  В кожному королівстві є принци та принцеси, які через певний час повинні будуть стати на престол. Після частих війн між королівствами всі королеви та королі припинили об’єднувати та одружувати свої дітей між собою, шукаючи гарну пару в своєму королівстві. – Тільки зараз помічаю, що ці позначенні королівства належать принцам, які запрошенні на бал мого повноліття. – Но цього разу ми вирішили змінити вже забуту традицію та покликали на бал декількох принців, різних королівств.
–  Не розумію, чому ж ви у мене питали про спільність народу та мого майбутнього чоловіка? – Розглядуючи уважніше карту, запитала на що так і не отримала відповідь.
–  Все дуже просто. Все наразі залежить від тебе, Аеліта. – Сказане моє ім’я, з вуст матері, заставляє мене подивитися їй у вічі. Погляд був втомлений, но не зважаючи на все, так же сіяв досвідом. - Дивлячись з ким ти об’єднаєш своє життя, з тим тобі доведеться об’єднати ще й королівства. Доля народу залежить від твого майбутнього чоловіка. Но найголовніше, вона залежить від тебе. Від твого вибіру. 
–  Ви мене покликали, щоб допомогти з вибором чоловіка, якого я ще навіть не бачила? – Матір відвела очі. Виходить я правильно зрозуміла їхні наміри. Вона з батьком завжди лізуть з порадами. Доречи, а де батько? Тільки хочу запитати, як королева знову заговорила.
–  Аеліта, я покликала тебе, щоб розповісти з ким тобі вигідніше влаштовувати стосунки, - вона знову дивиться на мене, - але ми не збираємося з королем, вказувати тобі з ким тобі бути.
–  Де батько?
–  Він зараз разом з вартою перевіряє, як гості добираються до наших країн.
–  Ну… то яке б ви мені королівство порадили? – Трохи все обдумую та після невеличкої паузи все ж таки питаю. Мати відразу засіяла посмішкою та прийнялася розповідати.
–  Тобі вже повідомили, що загалом ми покликали п’ятьох принців? – Киваю головою, підтверджуючи питання матері. – Під час запрошувань, ми з твоїм батьком намагалися відразу вибрати найкращих принців, з найкращими правліннями. З ким саме вигідніше було б побратися це Майкл Пе́йрате, або Лукас Вотс. Сім’ї Пейратів належить Халактін, всім відомий як королівство наук. А сім’ї Вотс, королівство фантазії, яке офіційно називається Ла́рса.
–  Це те саме королівство, з моєї улюбленої історії? – Я подивилася на мати, а та з посмішкою поглядала на мене. Радість все більше заповняло її обличчя, відколи я зацікавилась, хоча б одним королівством.
–  Так, це воно. Якщо твій вибір буде і надалі зацікавлений на цьому королівстві, це буде чудово, адже це саме те королівство, яке веде найбільше суперечок з іншими державами та... – Далі я вже не слухала матір, а з цікавістю розглядала всю карту. Багато маленьких острівків, де один більший за інший. На них, також були зображені маленькі хатинки, з розмір крихти хліба. Саму більшу частину карти займали океани, вони були темно-синіми, ближче до берега переходили в світло-голубий, а місцями взагалі набували білих відтінків. Я перевела погляд на свою домівку, а потім повільно вела очима до королівства Ларса. Острівець був середніх розмірів та зовсім недалеко від мого королівства. По карті можна було побачити, що держава багата на різні дерева та інші трав’янистості, наче все королівство тільки і складається з лісу, де між деревами, де-не-де з’являються не великі хатинки. І тільки по центрі, як вишня на торті у місіс Майї, стоїть великий Ларський замок.
–  Все запам’ятала? – я розгублено глянула на мати та мотнула головою в позитивній відповіді. – Ось і добре, а зараз можеш піти відпочити, бо завтра буде важкий день.
–  Гаразд мамо. – Я не низько поклонилася та вийшла з спочивальні.
За дверима мене зустрів Лютс. На нього падало сонячне світло з вікна, яке робило його шкіру більш темнішою. Зазвичай такий відтінок вона мала всередині літа, коли сонце припікало найсильніше, а праці на дворі було найбільше. 
Якщо глянути у вікно можна було зрозуміти, що вже наступав вечір і батько з гістьми вже скоро мають прибути до замку. Я знову глянула на Лютса, він посміхався, я посміхнулася йому у відповідь, після чого ми пішли до моїх покоїв. Потрібно було відпочити та привести себе до ладу, перед вечерею, а ще гарно обдумати всі слова матері. Також мені не дає спокою, те про що казала матушка. Я зовсім замислилася та не слухала всіх її слів. Буду сподіватися, що то була не зовсім важлива інформація.
–  З вами все гаразд, Аеліта? – Мої роздуми перебив, Лютс. Він вже не посміхався, а був вдумливий, я б навіть сказала, на чомусь зациклений.
–  Так, все добре. З чого ви взяли, що щось не так? – Я намагалася скрити свої переживання та здається це не дуже в мене виходить.
–  Зазвичай, ви, як тільки виходите з королівських покоїв, то відразу знімаєте взуття та ідете з високо піднятою головою, посміхаючись. – Я глянула на ноги, а й справді я не зняла туфлі, як зазвичай. Я занадто пірнула в свої думки, що навіть не помітила свої дії та забула про те, що здавалося мені, стало вже моєю звичкою. – А наразі, ви дивитеся лише собі під ноги, ідете взуті та ще бурмочете собі під ніс.
–  Я просто непокоюся про завтрашній день, – частково відповідаю правду та посміхаюся, – не кожен день настає вісімнадцятиріччя.
–  Хвилюєтесь через нові клопоти?
–  Які саме? – Обов’язки і справді стануть іншими та й кількість їх збільшиться.
–  Як тільки ви одружитесь, то королівство перейде на ваші плечі, а довіртесь мені це буде швидше, чим ви собі гадаєте. 
–  Королівство це й справді дуже багато клопотів та праці, – запинаюся, але майже відразу продовжую, – но наразі я не сама. Зі мною є батьки, які готові кожної секунди прийти та допомогти мені, підтримати. В мене буде кохана людина, яка також буде моєю залізною опорою. Все буде чудово та легше, коли є ті на кого зможеш покластися.
–  Ви принцесо звісно праві, но… – Лютс замовк, йти до моїх покоїв вже було не далеко, а хлопець здається не збирається продовжувати свою думку. Ми дійшли до моєї кімнати, Лютс як зазвичай лишився зовні, а я відкрила двері і вже хотіла зайти, но цікавість перевищувала. Закривши двері та повернувшись до хлопця, я запитала:
–  Що но? – Ми обидва мовчали та дивились друг другу у вічі; тільки через декілька хвилин він почав говорити.
–  Но ви досі живете в казках, де все чудово, но світ не такий. Тут на кожному кроці свої тривоги та клопоти. І головне це зрозуміти до того, як ви з ними зіткнетесь. 
–  Лютс, ви просто все як завжди перевищуєте. – Він похмурився. Йому не сподобалось, що я не засвоїла його слова, чи принаймні з ними не погодилась.
–  Я вас попередив Аеліта, а ви вже вирішуйте, чи прислухатися до моїх слів, чи пустити їх через вуха.
Я посміхнулася та зайшла до своїх покоїв. Лютс завжди все перебільшував. Відштохнувшись від стіни, підхожу до вікна та розкриваю темно-фіолетові штори. Надворі кожної хвилини стає все темніше. Потрібно збиратися.