Казка

Одного разу на величезній лісовій галявині відбулась незвичайна подія. Посеред трави і лісових квітів з’явилась дивовижна квітка. Квітка була настільки чудова, що всі комахи і птахи почали злітатись, щоб помилуватись дивовижею.

 Слава про чудо природи розлетілось по всьому лісу і тепер біля неї збились цілі натовпи тварин. А птахів і комах було настільки багато, що над квіткою темніло небо. Через це на неї зовсім не потрапляло сонячне проміння і квітка почала втрачати свою красу.

Звірі не розуміли чому це відбувається і збирались все більшими групами. Це відбувалось до того часу, поки дивитись не було вже на що. Квітка зів’яла. І тільки коли вона майже померла, всі залишили її у спокої. Саме тоді випав надзвичайно сонячний день. Підкріпившись ранковою росою, рослинка почала жадібно вбирати сонячне проміння.

Чим вище піднімалось сонечко, тим сильнішим ставав корінь,  який  розлягався під землею на всю галявину. Стебло зміцніло і вже походило на маленьке деревце. Листя стали розлогими, як величезні парасолі. А сама квітка, вже не була такою красунею, як колись. Вона перетворилась на велетенський бутон, схожий на кулак. Краси у ній було мало, але від квітки віяло величчю і силою. Вона здавалася могутнім монстром.

І тепер звірі, збирались з острахом біля дивовижної рослини. Зараз рослина кидала тінь, них. І з кожним днем квітка, якщо її ще можна так назвати, ставала дедалі більшою. Вона розросталась неймовірними темпами. Її коріння, наче плуги, якими зорюють поле, рівняло все на своєму шляху. І місце де воно проходило, ставало пусткою, на якій більше нічого не росло. Стебло піднімалось все вище і вище, так що листя, яке вже більш схоже на велетенські парашути, стало закривати все навкруги.

Таким чином, звірі стали покидати ліс, тому що перебувати тут вони більше не могли. Трава, у якій вони ховали була знищена корінням, а дерева осипали все листя і засохли, через листя квітки, яке не пропускало сонячного проміння. А зовсім скоро ліс окутав суцільний морок.

Більшість мешканців лісу перебрались жити у інше місце, але були такі патріоти, які відмовлялись покидати рідні місця, навіть у такий важкий час. Вони безупинно шукали вихід з цієї жахливої ситуації в якій вони опинились, за будь яку ціну хотіли врятувати свій ліс і повернути йому булу силу і красу.

Але що могли зробити малі, безпорадні звірі проти такого гіганта… вони не втрачали надію на порятунок і вирішили звернутись до вищої сили – Матінки Природи. Де її шукати вони знали, тому що вона була повсюди де не ступиш. Матінка Природа оточувала їх в усіх куточка, навіть так де природи здавалось нема. Вона жила у камінні, вона була у дощу, навіть у повітрі, яке вони вдихали, самі вони, мешканці лісу, були дітьми її величності Матінки Природи. Проблема була не в тому, щоб її знайти, проблема була в тому, щоб отримати відповіді на свої запитання.

Зайчики, лосі, косулі, комарі і мухи,  вовки і лисиці, ведмеді і борсуки, білки і миші, хробаки і дятли всіх і не перерахувати, почали всіляко догоджати Природі. Кожного дня вони збирались і робили корисні справи для нашого довкілля. То вони очищали річку від бруду і сміття, яке частенько там плавало, стали прибирати за людьми, яких приваблював чудний темний ліс і всіляко дбали про чистоту повітря.

Нарешті, побачивши їхнє старання і щиру працю, велична господарка вирішила допомогли милим створінням. Вона сказала:

•  Ліс буде врятовано тільки тоді, коли сльози винуватця, потраплять на велетня-квітку – і зникла.

Звірі були розгублені. Вони аж ніяк не очікували таке почути. Їм здавалось що винуватцем усього цього була сама квітка, але як їм заставити її плакати, адже вони вже намагались її підкопати і згризти і вирвати і нічого з цього не допомогло. Все щоб вони не робили було марним і здавалося нічого  не хвилювало рослину.

Довго звірята, пташата, комашня , гризуни і плазуни видумували і планували, як заставити проливати сльози їхнього ворога, але так нічого не придумали. І тут у розпачі, втративши всяку надію на спасіння лісу заплакав маленький горобчик, він прощався з лісом. Побачивши сльози горобчика, розчулилась і гусінь, за нею жалібно заскімлив ведмідь і так один за одним усі почали плакати. Плакали вони не тому що вважали себе винними, а від розпачу і безнадії, від безпорадності і безсилля. Від того що знайшли вихід, але зробити нічого не могли.

І тут сталося диво. Квітка – кулак, почала зменшуватись просто на їхніх очах. Вона ставала дедалі менша і тендітніша. Коріння забирало свої кігті, які розпустило по всьому лісі, стебло з товстого стовбура перетворилось на тендітну стеблинку, а листя і квітка приймали колишню красу. Лісові мешканці нічого не розуміли, як так трапилось, але  раділи неймовірно.

Чим меншала дивовижна квітка, тим більше сонячне проміння заливало лісову галявину. Усі присутні мусили жмурити очі, бо вони уже були відвиклі від яскравого світла.

І тут квітка почала розпускати свої пелюстки. Вона наче вперше розцвітала. І коли вона розкрилась повність, жителі лісу побачили на її пуп’янку незвичайну істоту. Це була не тваринка, хоч мала гострі вушка, цікаві очі, це була не пташка і не комашка, хоча у неї були маленькі прозорі крильця, які переливалися на сонці усіма кольорами веселки, і це була не людина, хоч мала руки, ноги і голову з розкішним рожевим волоссям.                         

• Хто ти? – несміливо запитав лось.
• Я – фея Міракл – захисниця вашого лісу.
• Як ти можеш називати себе захисницею лісу, коли через тебе він мало не загинув? – накинулись усі з криком.
• Ви так нічого не зрозуміли, - сказала фея. – не я зруйнувала ваш ліс, а лиш ви самі, коли ви мало не знищили, мою квіточку, вона змушена була мене захищати, коли ви закрили від неї сонце і вона мало не померла, а разом з нею і я , саме тоді, щоб врятувати мене вона повинна була вирости до такого розміру, щоб ви більше не могли закрити від неї тепло і проміння, за допомогою якого я росла.