Я зайшла до своєї кімнати в гуртожитку й акуратно поклала рукавиці магістра на письмовий стіл. Потім опустилася на ліжко й кілька секунд просто дивилася на них. Вони були такі гарні — з м’якої чорної шкіри, з теплою хутряною підкладкою. Не стрималась, узяла їх до рук і знову відчула ледь вловимий, свіжий, пряний аромат — з нотками м’яти й лаванди.
Я піднесла рукавиці до обличчя, заплющила очі й глибоко вдихнула.
Який же чудовий запах. Здуріти можна. Коли закриваєш очі — здається, що Каспіан стоїть просто поруч.
Так, усе, завтра треба обов’язково повернути магістру його рукавиці. Бо сидіти й нюхати чужі речі — це вже, мабуть, не дуже нормально.
Я нехотя поклала їх назад на стіл, але ближче до ліжка — щоб засинати, огорнута цим чарівним запахом. Ну, поки не вивітриться.
І взагалі, мені подобається аромат. Просто запах. А зовсім не його власник! Абсолютно. Точно. Мабуть.
___________________
Наступного дня, у понеділок, я ніяк не могла зосередитись на лекціях. Думка про те, що ввечері до мене в кімнату зайде магістр де Моран, не давала спокою.
Так, зазвичай стороннім не дозволяється з’являтися в адептських гуртожитках. Але й Каспіан, як я вже зрозуміла, не зовсім звичайний магістр.
Звісно, я могла й відмовити йому. Але зважаючи на моє вкрай хитке становище — чи варто позбавляти себе можливості дізнатися більше про обставини смерті дядька? І куди, власне, поділися його гроші?
Я ж знала дядька як людину стриману й практичну — марнотратство точно не було його рисою.
Та якщо чесно, більше за все мене хвилювало зовсім не розслідування. А те, що я залишусь наодинці з чоловіком. У своїй кімнаті.
Не те щоб мене сильно бентежили пристойності… Але все ж — це не занадто?
Магістр, звісно, не схожий на якогось пришелепкуватого… але і я — зовсім не експерт із чоловічої психології.
Його лекція пройшла майже так само, як і перша: я слухала його голос, як зачарована. Але тепер, принаймні, почала ще й розуміти, про що йдеться.
Цікаво, я коли-небудь перестану реагувати на цей голос, як кролик на удава?
Причому, схоже, що тільки я одна так його сприймала, бо решта однокурсників поводились як зазвичай — слухали магістра спокійно, без надмірного захоплення. Хоча ні. Усі, окрім Матильди. Та сьогодні вирядилася наче на світський раут: у яскраво-смарагдовій сукні, яка вдало підкреслювала її зелені очі. Звісно ж, із декольте. Хоча за правилами у нас таке не носили — виріз мав бути не нижче ключиць, а краще взагалі з комірцем. Але ж дочці графа де Прево закони не писані. Впевнена, ніхто й слова їй не скаже.
Матильда вмостилася у першому ряду, просто навпроти кафедри. Хоча раніше такою жагою до знань вона не відзначалась. Вона ловила кожне слово Каспіана, чарівно усміхалась, жваво відповідала на його питання до аудиторії й навіть сама щось питала. А я тим часом сиділа мовчки, наче води в рот набрала, і тільки кліпала очима.
— Вона що, заміж за нього хоче? Чого так надривається? — не витримала я.
Поряд пирхнув Тієн.
— Сама бачиш — дівчині вже двадцять, усі подруги давно повиходили заміж за блискучі партії, а вона досі тут плаття протирає.
Я глипнула на нього з відвертим роздратуванням.
— Ой, вибач, — знітився Тієн, — Тобі ж теж уже двадцять?
Я кивнула.
— Ну ти не хвилюйся, і на тебе хтось знайдеться... — спробував утішити друг.
— Уже знайшла, — буркнула я.
Тієн одразу зацікавився, розвернувся до мене й вирячив очі:
— Що?..
Я, власне, не збиралася йому це казати. Але цей блазень умів витягти з мене все, навіть те, що я не хотіла визнавати сама перед собою. Та й узагалі — а чи є сенс приховувати?
— Мені зробили пропозицію руки й серця, — прошепотіла я, аби чув тільки він.
І тут же скривилася. Ну яка ще «пропозиція серця»… Там і близько не було нічого про серце.
— Хто?
— Мій кузен.
— Хто?! — Тієн вирячився ще дужче. Це вже було навіть кумедно.
— Мій кузен Трістан. Новий граф де Нантейль.
— Оу... — Тієн завис на мить, а тоді повільно протягнув: — То це що, ти скоро станеш новою графинею де Нантейль?
— Я ще думаю над цією пропозицією, — відповіла я, трохи ніяковіючи.
— Ти ще й думаєш? — вражено прошепотів він.
Я блиснула на нього злісним поглядом, стиснувши губи.
— Ем... Ну, тут, звісно, є над чим подумати, — поспішив згладити він, — Все ж таки шлюб — це серйозно. Але чого це він раптом? Ти ж казала, що він служить послом в Еланії, і ви давно не бачилися.
Я зітхнула.
— Бо він закоханий у мене до безтями, але чекав, поки я подорослішаю, щоб зробити пропозицію, — випалила я.