Розділ 10.

Я зайшла до своєї кімнати в гуртожитку й акуратно поклала рукавиці магістра на письмовий стіл. Потім опустилася на ліжко й кілька секунд просто дивилася на них. Вони були такі гарні — з м’якої чорної шкіри, з теплою хутряною підкладкою. Не стрималась, узяла їх до рук і знову відчула ледь вловимий, свіжий, пряний аромат — з нотками м’яти й лаванди. 

Я піднесла рукавиці до обличчя, заплющила очі й глибоко вдихнула.

Який же чудовий запах. Здуріти можна. Коли закриваєш очі — здається, що Каспіан стоїть просто поруч.

Так, усе, завтра треба обов’язково повернути магістру його рукавиці. Бо сидіти й нюхати чужі речі — це вже, мабуть, не дуже нормально.

Я нехотя поклала їх назад на стіл, але ближче до ліжка — щоб засинати, огорнута цим чарівним запахом. Ну, поки не вивітриться.

І взагалі, мені подобається аромат. Просто запах. А зовсім не його власник! Абсолютно. Точно. Мабуть.

___________________

Наступного дня, у понеділок, я ніяк не могла зосередитись на лекціях. Думка про те, що ввечері до мене в кімнату зайде магістр де Моран, не давала спокою.

Так, зазвичай стороннім не дозволяється з’являтися в адептських гуртожитках. Але й Каспіан, як я вже зрозуміла, не зовсім звичайний магістр.

Звісно, я могла й відмовити йому. Але зважаючи на моє вкрай хитке становище — чи варто позбавляти себе можливості дізнатися більше про обставини смерті дядька? І куди, власне, поділися його гроші? 

Я ж знала дядька як людину стриману й практичну — марнотратство точно не було його рисою.

Та якщо чесно, більше за все мене хвилювало зовсім не розслідування. А те, що я залишусь наодинці з чоловіком. У своїй кімнаті.

Не те щоб мене сильно бентежили пристойності… Але все ж — це не занадто?

Магістр, звісно, не схожий на якогось пришелепкуватого… але і я — зовсім не експерт із чоловічої психології.

Його лекція пройшла майже так само, як і перша: я слухала його голос, як зачарована. Але тепер, принаймні, почала ще й розуміти, про що йдеться.

Цікаво, я коли-небудь перестану реагувати на цей голос, як кролик на удава?

Причому, схоже, що тільки я одна так його сприймала, бо решта однокурсників поводились як зазвичай — слухали магістра спокійно, без надмірного захоплення. Хоча ні. Усі, окрім Матильди. Та сьогодні вирядилася наче на світський раут: у яскраво-смарагдовій сукні, яка вдало підкреслювала її зелені очі. Звісно ж, із декольте. Хоча за правилами у нас таке не носили — виріз мав бути не нижче ключиць, а краще взагалі з комірцем. Але ж дочці графа де Прево закони не писані. Впевнена, ніхто й слова їй не скаже.

Матильда вмостилася у першому ряду, просто навпроти кафедри. Хоча раніше такою жагою до знань вона не відзначалась. Вона ловила кожне слово Каспіана, чарівно усміхалась, жваво відповідала на його питання до аудиторії й навіть сама щось питала. А я тим часом сиділа мовчки, наче води в рот набрала, і тільки кліпала очима.

— Вона що, заміж за нього хоче? Чого так надривається? — не витримала я.

Поряд пирхнув Тієн.

— Сама бачиш — дівчині вже двадцять, усі подруги давно повиходили заміж за блискучі партії, а вона досі тут плаття протирає.

Я глипнула на нього з відвертим роздратуванням.

— Ой, вибач, — знітився Тієн, — Тобі ж теж уже двадцять?

Я кивнула.

— Ну ти не хвилюйся, і на тебе хтось знайдеться... — спробував утішити друг.

— Уже знайшла, — буркнула я.

Тієн одразу зацікавився, розвернувся до мене й вирячив очі:

— Що?..

Я, власне, не збиралася йому це казати. Але цей блазень умів витягти з мене все, навіть те, що я не хотіла визнавати сама перед собою. Та й узагалі — а чи є сенс приховувати?

— Мені зробили пропозицію руки й серця, — прошепотіла я, аби чув тільки він.

І тут же скривилася. Ну яка ще «пропозиція серця»… Там і близько не було нічого про серце.

— Хто?

— Мій кузен.

— Хто?! — Тієн вирячився ще дужче. Це вже було навіть кумедно.

— Мій кузен Трістан. Новий граф де Нантейль.

— Оу... — Тієн завис на мить, а тоді повільно протягнув: — То це що, ти скоро станеш новою графинею де Нантейль?

— Я ще думаю над цією пропозицією, — відповіла я, трохи ніяковіючи.

— Ти ще й думаєш? — вражено прошепотів він.

Я блиснула на нього злісним поглядом, стиснувши губи.

— Ем... Ну, тут, звісно, є над чим подумати, — поспішив згладити він, — Все ж таки шлюб — це серйозно. Але чого це він раптом? Ти ж казала, що він служить послом в Еланії, і ви давно не бачилися.

Я зітхнула.

— Бо він закоханий у мене до безтями, але чекав, поки я подорослішаю, щоб зробити пропозицію, — випалила я.