Вийшовши з дому, я глибоко вдихнула морозне повітря. Підставила обличчя сніжинкам — легким, мов подих, що опускалися з сірого неба. Вони танули на шкірі, залишаючи холодні поцілунки, й з кожним дотиком ніби змивали напругу. Було не холодно — скоріше, свіжо, злегка щипало щоки, але приємно.
Під ногами рипів сніг. Я намагалася зосередитись на ньому, на відчуттях від кожного кроку, на прикрашених будинках і ліхтарях, що миготіли вогниками. Місто готувалося до зимових свят: вітрини були прикрашені еланськими сонячними мандаринами у плетених кошиках, гірляндами з золотими стрічками, цукерками у блискучих обгортках, вирізаними з паперу.
Я бачила все це... і водночас ніби й не бачила. В голові стояв гул. Жодної ясної думки, лише відлуння емоцій — ніби вдарили в дзвін, і він ніяк не замовкне. Життя знову підкинуло мені проблему, та що з нею робити — я гадки не мала.
Раптом просто перед моїм носом рвучко розчинилися двері кондитерської — мало не знесли з ніг. Назовні вискочила зграя дітей з пакунками в руках, і разом з ними вирвався такий аромат, що аж голова запаморочилась. Запах теплої випічки, кориці, ванілі, цукрової пудри та смаженого мигдалю.
Я, не вагаючись, пірнула всередину.
Там пахло ще сильніше. Я відчула — ось воно. Мій порятунок. Мої ліки від відчаю.
Підійшла до вітрини. Очі розбіглися — все хотілося скуштувати.
— Вам чого? — буркнув кирпатий хлопчина з розкуйовдженим чубом.
Я розгублено пробурмотіла:
— Дайте мені... імбирний пряник.
Він поклав пряник в паперовий пакет.
— Ні! — вигукнула я, бо раптом збагнула: один пряник точно мене не врятує. — Дайте два!
Він зітхнув і доклав ще один.
— Три! — майже переможно сказала я. А що? Гуляти — то гуляти. Якщо вже світ валиться, то нехай хоч з ароматом імбиру й меду.
Продавець втомлено закотив очі, схоже дивуючись звідки такі я як беруться і поклав ще один пряник в пакет та протягнув мені.
Я спокійно розрахувалася, взяла пакунок із пряниками й вийшла надвір. Крижаний зимовий вітер одразу ж кинув мені в обличчя пригоршню колючих сніжинок. Я натягнула каптур нижче, намагаючись прикрити обличчя від вітру й вогких голчастих сніжинок. Пройшовши кілька хвилин, я раптом усвідомила, що йду не туди — замість академії прямую до міського будинку моїх родичів. Та що ж таке, я сьогодні зовсім розсіяна!
Різко розвернулася на підборах у протилежний бік — і одразу ж відчула, що вітер змінився: тепер дув прямо в обличчя і став сильнішим. Я підтягнула шарф аж до носа й рушила в бік академії. З таким супротивом, дійду хвилин за тридцять. Але, можливо, воно й на краще. Мені справді треба подумати — а свіже повітря й самотність якраз сприяють ясності думки.
Отже, що я маю. Варіант перший — моїм опікуном стає Ітан. Можна одразу викреслити. Варіант другий — вийти заміж за кузена Трістана. І, як би дивно це не звучало, цей варіант виглядає не таким вже й поганим.
Кузен має рацію: шансів вийти заміж у мене небагато. Навіть якщо станеться диво й хтось раптом закохається в мене до нестями, його родина швидко спустить наївного з небес на землю. Адже я не лише напівкровка, а ще й безприданниця. Суміш, як кажуть, не для одруження.
А якщо з Трістаном вдасться домовитися — і він справді дозволить мені залишитись в Еланії, закінчити факультет менталістики, а потім розпочати викладацьку й наукову кар’єру — це буде не скільки шлюб, скільки партнерство. Так, доведеться відмовитися від мрій про весілля з кохання… Але чи існує те кохання насправді? Я, здається, бачила його тільки на сторінках книжок. Може, воно там і має залишитися — красивою вигадкою? І шкодувати насправді нема за чим.
Аж раптом одна думка блискавкою промайнула в голові — настільки раптово, що я спіткнулась і зупинилась, мов укопана.
Трістану ж потрібні будуть спадкоємці. Принаймні один. Хлопчик.
Хочу я того чи ні, але як його дружина я буду змушена народити дитину. І навіть думати не хотілося про те, як нам доведеться цього досягти.
Мене обдало холодним потом. Я машинально провела долонею по обличчю, наче намагаючись стерти з нього паніку. Ідея, яка кілька хвилин тому здавалася хоч і компромісною, але прийнятною, в одну мить розлетілася на друзки, мов кришталевий келих, що впав на мармурову підлогу.
Приголомшена, ніби мене накрила снігова лавина, я все ж змусила себе йти далі — механічно, не відчуваючи ні ніг, ні холоду.
Має ж бути ще якийсь вихід. Інший варіант.
Я зробила ще один крок, повільний, важкий — ніби на плечі мені звалили мішок із картоплею.
Так я і пленталась далі, мов у тумані, ловлячи обличчям колючі сніжинки, поки не почула:
— Алісо!
Це ім’я долинуло до мене здалеку, крізь шар думок і пориви вітру. Лише коли воно повторилось вдруге, я подумала — може це мене кличуть? Але не зупинилась. Мало що — Аліс в Амідеї, як грибів після дощу. І лише коли хтось торкнувся моєї руки — обережно, але наполегливо — я нарешті підняла погляд від снігу під ногами.
Переді мною стояв магістр Каспіан де Моран у довгому чорному плащі, припорошеному снігом. Хутряна підкладка, сніжинки в темному волоссі, легка зморшка на лобі.