Розділ 8.

Йдучи за Трістаном, я почувалася так, ніби мене затягло в бурю. Паніка, шок, сором, відчуття беззахисності — усе це накочувалося хвилями, одна на одну. У цьому домі я була чужинкою з усіх боків: або об’єктом нав’язливої уваги зі сторони Ітана, або об’єктом неприязні для Меллорі. Інші ж — мовчазно, але виразно — зневажали мене просто за те, що я напівкровка. Тільки на половину аристократка. Не рівня їм.

А Трістан? Хто знає, що в нього на думці. Може, він тільки й мріє позбутися мене — якнайшвидше та остаточно. Віддати зятю, списати з рахунків. А потім, коли мені стукне двадцять один, з полегшенням виставити за двері. Ніхто й не згадає, що була така.

Не пам'ятаю, як ми дійшли до дверей кабінету. Здається, я просто йшла за ним, безшумно, мов привид. Ми зайшли. Трістан опустився у важке крісло з темної шкіри й легким кивком вказав на диван навпроти. Усе всередині мене стиснулось. Знову ця сцена: я — навпроти чергового серйозного, владного чоловіка, який вирішуватиме мою долю, ніби я річ, а не людина.

Від хвилювання в голові почало паморочитись. Я різко сіла, трохи незграбно, складала руки на колінах — одна на одну, щоб не тремтіли.

Я уважно глянула на кузена.

Трістан мав стриману, майже холодну вроду, точно так зазвичай змальовують аристократів на старовинних полотнах. Високий, худорлявий, з чітко окресленими вилицями та прямим, трохи гордовитим носом. За ті кілька років, що ми не бачились, його темне волосся, злегка посріблилося сивиною, а на чолі пролягли не глибокі горизонтальні зморшки —  ознака втоми.

Його очі — холодні, крижано-сірі, мов зимове небо — дивилися проникливо й завжди наче зважували тебе на невидимих вагах. У погляді Трістана було щось незрозуміле: не ворожість, ні — радше байдужість, за якою ховалася здатність на будь-яке рішення, якщо воно відповідало його логіці чи вигоді. Він майже ніколи не усміхався, а якщо й траплялось, то це була тонка, коротка посмішка — не тепла, а радше показова, з присмаком іронії.

Його постава завжди була рівною, мовби хребет тримав невидимий каркас обов’язку й самоконтролю. Навіть коли він сидів, то не дозволяв собі розслабленості — мовчазно, але впевнено демонструючи, хто тут має владу.

Трістан мовчав. Мовчала й я, а тим часом у моїй пам’яті мимоволі спливали спогади — ті самі, які я давно намагалася заштовхати в найдальші й найтемніші закутки свідомості, щоб не згадувати ні за яких обставин. Але зараз вони прорвалися, мов хвиля крізь тріснуту дамбу, — нестримні й нестерпно чіткі.

Мені тоді було років десять чи уже одинадцять. Я нещодавно почала жити в домі мого дядька Джаррета де Нантейля, одразу після смерті батька (мати вмерла у моєму ряньому дитинстві), й ще наївно намагалася сподобатися своїм новим родичам, не знаючи, що всі мої зусилля приречені. Я була дочкою його рідної сестри й, на жаль для них, простого купця — без аристократичного роду, герба чи хоча б ілюзії відповідності їхньому «високому становищу». Для них це було не просто недоліком — майже плямою на родині. Вони дивились на мене зверхньо, із поблажливою зневагою. Особливо тітка та кузина Меллорі, які постійно дорікали мені браком виховання. Дядько й Трістан, здавалось, просто не звертали на мене уваги. Я для них не існувала — хіба як тінь у коридорі.

Я ж старалася. Намагалась відповідати їхнім очікуванням: вивчала все, що мені наказували, говорила чемно, сиділа рівно, мовчала, коли не питали. Але чим більше я старалася, тим гіршою, здавалося, виглядала в їхніх очах. У цьому домі я була кимось середнім між гостею та прислугою — ніби мала право бути, але не мала права існувати.

Якось тітка Керолайн наказала мені покликати до вечері Трістана й його друга — Флері, який приїхав до нас на вихідні. Вони обидва тоді навчалися в Королівській академії Мірадеї, і я, як завжди, кинулась виконувати наказ без жодних зайвих думок.

Піднявшись на другий поверх, я поспішила до покоїв Трістана. Постукати мені й на думку не спало — тоді я ще не звикла до жорсткого етикету й «правильної поведінки», яку тітка втовкмачувала мені день у день, зморщуючи свого довгого носа й бурмочучи: «Ще одна твоя простолюдинська звичка, Алісо…»

Я заглянула у вітальню його покоїв, але вона виявилося порожньою, тож я пішла далі — до спальні. І знову, звісно, не постукала. Але й не гукнула, бо це вважалося чимось неприйнятним у цьому домі. «Не кричи як базарна дівка», — казала тітка.

Я просто увійшла.

Те, що я тоді побачила, шокувало мене.

Трістан був у спальні — але не один. Поруч із ним був Флері, і вони… обидва були повністю оголені. Я це не могла ні збагнути, ні пояснити собі в той момент. Просто застигла, мов укопана, в дверях, розгублено втупившись у них.

Мить — не довша за подих. І коли Трістан нарешті помітив мене, його очі спалахнули таким гнівом, що мене ніби окропом ошпарило. Я злякалася — не того, що побачила, а того, як він на мене подивився. І втекла.

Я бігла вниз сходами, із серцем, що калатало так, ніби за мною гналася зграя розлючених вовків. Сіла за стіл у їдальні — обличчя пекло, долоні були липкі від поту. Тітка запитала, чи я покликала Трістана й Флері. Я ледве спромоглася хрипко прошепотіти: 

— Так.

Невдовзі до нас спустився й сам Трістан, блідий як смерть, разом із Флері, який намагався зберігати спокій, але теж був мовчазним і напруженим. Кузен не сказав мені жодного слова, але весь вечір кидав у мій бік колючі, крижані погляди. Я мріяла провалитися крізь підлогу та зникнути.