Розділ 7.

Естель поїхала того ж дня — після занять за нею приїхала карета, і її забрали разом із двома туго набитими валізами.

А я залишилася сама в кімнаті, ніби в заціпенінні. За звичкою робила все, як завжди, за вже усталеним третій рік порядком. Це рятувало від того, щоб не зануритися у темну, гірку печаль. До самої неділі — жодної звістки від родичів, і часом навіть здавалося, що нічого не змінилося.

А в неділю пішов перший сніг. Почалася зима. Я вдягла чорну сукню — ту саму, що одягала рік тому на похорон тітки Керолайн, — накинула теплу зимову накидку на овчині, взула високі чоботи й неспішно рушила на кладовище. Йти було недалеко, трохи більше пів години.

Прогулянка несподівано навіть сподобалася: на вулиці було свіжо, але не надто холодно, а перший сніг лагідно вкривав бруківку тонким білим шаром. Тягучі, тривожні думки залишили мою втомлену голову, і я просто йшла, вдихаючи на повні груди прозоре повітря. Воно було напоєне ароматами свіжої випічки та шоколаду з ваніллю з кондитерських та пекарень.

Кладовище теж було білим — сніг перетворив його на безкрає поле. Надгробки стирчали зі снігу, як сторожові камені, а голі дерева навколо тремтіли тонкими гілками під поривами вітру. Повітря пахло морозом та димом від камінів.

Склеп графів де Нантейль височів серед могил, мов німий свідок чужих історій. Сірий камінь, потемнілий від часу, був прикрашений витертими барельєфами: на них ще можна було розгледіти фамільний герб, пару янголів із стертою позолотою, кілька лаврових гілок. Металеві двері з орнаментом виноградної лози виглядали суворо, а з-під них тонкою ниткою вибивалося світло свічок.

Навколо панувала особлива зимова тиша — така, коли кожен звук здається зайвим, а сніг стирає межі між сумом і спокоєм.

Я рушила до склепу, де вже збиралися родичі та друзі сім’ї. Тихо привіталася — мені у відповідь кивнули.

Спочатку мій погляд упав на кузину Меллорі: на фоні снігу її водянисті світло-блакитні очі й бліда шкіра здавалися ще блідішими, а чорне волосся, заплетене навколо голови вінком, — ще чорнішим. Вона скидалася на привида серед живих.

Меллорі теж помітила мене: пройшлася порожнім поглядом і ледь-ледь, як завжди, скривилася. 

Чому вона мене так ненавидить? Ну що я їй зробила?

Її чоловік, красень-віконт Ітан де Кассен з художньо розпатланим каштановим волоссям, тим часом буквально впився в мене поглядом, поки я йшла. А коли підійшла — ніжно посміхнувся. У мене похололо на серці. Я вся стиснулася, ніби від цього могла стати невидимою чи просто зникнути.

Мовчання було тягучим, але недовгим: скоро з’явився кузен Трістан, якого я не бачила багато років, а з ним — жрець у білих, традиційних для похорону одежах.

Жрець став біля труни з тілом дядька й почав службу богам — просив прийняти померлого у свої обійми. Мене накрило заціпенінням і відчуттям нереальності. Здавалося, я вже виплакала всі сльози — очі залишалися сухими. Я відсторонено слухала монотонне бурмотіння жреця, водночас не розуміючи жодного слова. Все здавалося далеким, ніби я дивилася на події зверху: як сніжинки лягають на воскове обличчя дядька, на його одяг...

Я виринула з цього трансу лише тоді, коли жрець відступив, а до труни раптом кинулася Меллорі — впала на коліна й пронизливо закричала. Я мимоволі скривилася: її голос пронизав мене, наче голка в мозок. Вона причитала, з надривом називаючи дядька «татечком» — хоча за все життя я жодного разу не чула, щоб вона його так називала. Це більше скидалося на погано зіграну сцену — з того самого аматорського театру, де актори завжди переграють.

Усе припинилося так само раптово, як і почалося. Кузен Трістан нахилився до сестри й тихо, але достатньо голосно, щоб я почула, сказав:

— Досить.

І, о диво, Меллорі вмить замовкла. Її обличчя знову стало звично відстороненим, на ньому з’явився знайомий вираз зверхності, мов вона лише на хвильку зняла свою маску — і вже повернула її на місце.

Боги, схоже це дійсно був спектакль. Для публіки. Бо так треба.

Відчуття нереальності лише посилилося.

Потім усі беззвучно й неспішно розсілися по каретах і вирушили до міського особняка подружжя де Кассен. Кузен Трістан чемно подав мені руку, допоміг піднятися в карету, а тоді сів поруч. Навпроти зручно вмостилися самі господарі — кузина Меллорі та її блискучий чоловік Ітан.

Слуга зачинив дверцята, і ми рушили. Лише тоді я усвідомила, наскільки змерзла. Пальців на ногах майже не відчувала, і здавалося, в кареті ще холодніше, ніж надворі. Я глибше засунула руки в кишені — наївно сподіваючись, що це хоч якось допоможе.

На жаль, Ітан це помітив. Провів по мені надто уважним поглядом і нахилився зі своєю фірмовою м’якістю в голосі:

— Дорогенька, ти, здається, замерзла?

Я миттєво випросталася, наче хтось натиснув приховану пружину:

— Ні, ні, все гаразд. Вам здалося.

Його увага завжди змушувала мене напружитися, і я з усіх сил намагалася триматися осторонь. Ще з дня їхніх заручин із Меллорі… краще не згадувати той день. То був просто жах.

Ітан глянув на мене з м’яким докором — майже батьківським, але не зовсім:

— Алісо, скільки разів я просив: звертайся до мене на «ти». Ми ж рідня.