Розділ 6.

Я зайшла до гуртожитку й, проходячи повз поштові скриньки, зупинилася. Серце гулко стукнуло в грудях. А що, як вони все ж написали? А я навіть не перевірила… Бо ж мені ніхто ніколи не пише.

Повільно підійшла до скриньки №36 — нашої з Естель. Відчинила дверцята. Білий конверт.

У мене затремтіли пальці, коли я витягла його. Я зірвала воскову печатку одним ривком. Конверт розчахнувся, і з нього випав квадратик цупкого паперу, ковзнувши по щербатій кам’яній підлозі.

На ватяних ногах я ступила вперед, присіла, підняла…

Офіційне запрошення на похорон.

Мені стало зле, голова запаморочилась. Я притулилася чолом до холодної стіни, заплющила очі.

Це правда. Це все-таки правда. Чому мені так важко її прийняти?

Серце гупало так важко, що здавалося — його чує весь гуртожиток. Ледь утримуючи конверт та запрошення у слабких пальцях, я підвелася.

Чому? Чому всі мої рідні помирають? Це якесь прокляття?

Звісно у мене залишилися кузина Меллорі й кузен Трістан… але вони ж… ніби чужі. Навіть гірше — ворожі.

Я струснула головою, проганяючи ці думки. Знову глянула на запрошення: сухий, діловий текст, очевидно написаний помічником дядька, не Меллорі — її почерк я б упізнала.

Похорон у неділю о дванадцятій, міське кладовище. Потім обід у будинку кузини та її чоловіка, віконта Ітана де Кассена.

Все. Жодного слова, жодного «тримайся», жодного «співчуваємо». Немов повідомлення не близькій родичці, а сторонній людині.

Я вклала запрошення назад у конверт і повільно піднялася сходами на третій поверх. Підійшла до наших дверей, відкрила, увійшла.

Естель сиділа на ліжку з листом у руках. Коли я переступила поріг, вона підняла погляд та завмерла. Я мовчки зняла накидку, а вона обережно відклала листа, наче боялася мене налякати.

— Алісо… — тихо озвалась Естель.

Я глянула на неї.

— Мені мама написала… Ну, про смерть графа де Нантейль, — голос її затремтів. — Я… я не знала. Мені так шкода.

Я відчула, як сльози знову навертаються на очі, й поспішно відвернулася до шафи, вішаючи накидку.

— Я… я теж тільки сьогодні дізналася, — видавила з себе й відчула, як стримувані сльози гарячими доріжками покотилися по моїх щоках.

Естель зірвалася з ліжка, підбігла й обійняла мене. І тоді я не витримала — ридання вихлюпнулися назовні, зриваючи маску, яку я так старанно тримала.

Коли я нарешті виплакалася, ми сіли на моє ліжко одна навпроти одної, щоб поговорити по душам як завжди. За вікном почався дощ, важкими краплями тарабанячи по склу й збираючись у тремтливі потоки, що повільно стікали вниз. Його рівномірний шум заспокоював, огортав, ніби запрошуючи зануритися в меланхолійні думки.

— Сама не можу повірити, — тихо промовила Естель, — Я ж розповідала, що буквально в п’ятницю бачила його на балу-маскараді в герцога Кантанського… він виглядав здоровим, повним сил. А мама пише, що вже в суботу він помер…

— Угу, — кивнула я, ковтаючи клубок у горлі. — Ніщо не віщувало біди…

— Катаріна, мабуть, теж у розпачі, — задумливо додала вона.

Я закам’яніла від цих простих слів, та відчула, як пересохло в роті.

— Ні, — хрипко видихнула я, — Навпаки… сьогодні вона виглядала дуже задоволеною.

Естель знітилася, опустивши погляд.

— Мабуть, ще не знає, що він помер…

— Мабуть, — погодилася я, хоча всередині підозри, гіркі й липкі, лише міцніше зчепилися десь під серцем.

Та здавалося, всі вже знають… то як могла його коханка не знати? Чи, може, Пауль фос Ройсс повідомив їй про це, коли стривожений забіг у нашу аудиторію під час семінару? Але ж ні… Катаріна повернулася такою ж задоволеною, як і була до того. Чи, може, вона знала про смерть коханця — і їй було байдуже? 

Що ж вона тоді за людина?

Я мимоволі здригнулася, ніби холодний вітер пройшовся по шкірі.

Може, Естель щось неправильно зрозуміла, а дядько просто підвіз Катаріну після маскараду додому…

— Ти впевнена, що вони… зустрічалися? — обережно запитала я, намагаючись приховати хвилювання.

Естель впевнено кивнула.

— Ну звісно. Він тримав її за талію, коли вони спускалися парадними сходами. А коли допомагав накинути ту розкішну шубу, ще й щось прошепотів їй на вухо — вона засміялася й кокетливо вдарила його віялом. Сама розумієш, якби вони не були коханцями, навряд чи дозволяли б собі такі інтимні жести, — вона виразно підняла брову.

Я важко зітхнула. Напевно, й справді до Катаріни просто ще не дійшли новини. Таємних коханок навряд чи офіційно сповіщають про подібне…

— Як би там не було, — зітхнула я, намагаючись відкинути неприємні думки про магістерку менталістики, — це ще не все… — Я знову видихнула, відчувши, що говорити про це — все одно що нести на собі мішок з камінням. — Сьогодні наш декан, месьє Лакан, сказав мені, що дядько прострочив оплату за моє навчання. І якщо до кінця семестру її не внесуть… мене відрахують з академії.