Розділ 5.

— Гроші? —  здивовано перепитав Каспіан, і його погляд раптом став зовсім іншим — настороженим, підозрілим.

Мабуть, подумав, що я збираюся його шантажувати. Я відчула що знову червонію, тож поспішно пояснила:

 — Справа в тому, що мій дядько чомусь не заплатив за цей семестр, а раніше такого за ним не помічалося. При цьому, як кажуть, своїй коханці — Катаріні фос Зальм — він подарував шубу з феріденської срібної лисиці. Ви ж розумієте, що це задоволення не з дешевих, і явно дорожче, ніж моє навчання.

Каспіан повільно кивнув, уважно слухаючи.

— Я майже нічого не знаю про те, при яких обставинах помер мій, здавалося б, цілком здоровий дядько, і що взагалі відбувалося останнім часом з ним та його фінансами, — продовжила я, — тому гадаю, ми можемо бути корисними один одному й обмінятися тим, що знаємо.

Чесно кажучи, я й сама не була впевнена, що він знає хоч щось, але спробувати варто було.

— Гаразд, — нарешті мовив Каспіан, зрозумівши, що так просто від мене не відкараскається, — Я розкажу вам, що чув про смерть вашого дядька. Але це, звісно, не означає, що я якось причетний до розслідування, — він уважно глянув на мене.

О, розслідування… 

Розслідування чого?..

Я старанно тримала обличчя спокійним, хоч усередині була відверто шокована.

— Ну звісно, — кивнула я якнайбайдужіше.

Магістр зітхнув, трохи розслабив плечі й почав:

— Служниця знайшла його в суботу вранці мертвим у ліжку. Схоже, це був серцевий напад.

— Серцевий напад у здорового чоловіка, якому ще немає й п’ятдесяти й який ніколи не скаржився на серце? — з сумнівом перепитала я, дивлячись йому прямо в очі.

— Можу припустити, — повільно продовжив Каспіан, — що слідство розглядає й інші версії. Наприклад, що він… сам вирішив піти з життя.

Я роздратовано пирхнула:

— Ви жартуєте? Багатий, знатний чоловік у розквіті сил, який ще й нещодавно завів собі молоду коханку! — вигукнула я, голосом, що мимоволі зірвався на високі ноти.

Потім видихнула, змусила себе зібратись і вже спокійніше додала:

— Я не можу сказати, що ми були надто близькі з дядьком. Ми бачилися рідко. Але він був спокійною та врівноваженою людиною — не з тих, хто схильний до меланхолії чи відчаю.

Я раптово замовкла, пильно глянувши на Каспіана:

— До речі, він залишив передсмертну записку?

— Наскільки мені відомо, ні, — повільно хитнув головою магістр.

Хм, і звідки б йому це знати якщо він не займається розслідуванням?...

— Ну то самі розумієте, що, можливо, він не зі своєї волі пішов із життя, — мовила я, і раптом всередині стало холодно. До цього моменту я навіть не дозволяла собі подумати про таку можливість.

Від цього відкриття я наче скам’яніла, втупившись у бордовий візерунок на килимі.

— За цей аналіз я вже зараз готовий виставити вам найвищий бал з експертизи злочинів, — слабко посміхнувся магістр. 

— Навіть не намагайтесь мене підкупити, — холодно відповіла я, підводячи на нього гострий погляд.

Кутик його губ ледь смикнувся, видаючи криву посмішку.

— І не намагаюсь, — з легким нахилом голови сказав він і продовжив: — Отже, якщо на хвилинку припустити, що це була не раптова смерть з природних причин і не самогубство, виходить, хтось йому допоміг піти з життя. Можливо, ви чули, що у нього були якісь проблеми чи конфлікти?

Його голос звучав спокійно, майже відсторонено, але очі уважно ловили кожен рух мого обличчя.

Я задумливо глянула у вікно.

— Ні, нічого такого я не чула. Він завжди здавався мені закритою, неконфліктною людиною, — я знову перевела погляд на Каспіана. — А коханку його перевіряли?

Магістр ледь хитнув головою:

— Наскільки я знаю, про її існування ніхто навіть не підозрював. Ви перша, від кого я почув, що Джаррет з Катаріною були коханцями. Звідки вам це відомо?

— Їх бачила разом Естель, молодша дочка графа де Комо, на балі-маскараді минулої п’ятниці. Вони прийшли разом і поїхали теж разом, — пояснила я й, здригнувшись від несподіваного холоду, додала: — А вже в суботу вранці його знайшли мертвим. Дивно, чи не так?

Каспіан задумливо кивнув. Я обхопила себе руками й почала терти плечі, намагаючись зігрітися.

— Вам холодно? — одразу помітив магістр. 

Не встигла я й кивнути, як він підійшов до вішалки, зняв плащ й подав мені: 

— Одягніть, ввечері академію не опалюють, — кивнув він на камін, у якому ледь жеврів попіл.

Я не стала заперечувати бо вже почала тремтіти, чи то від холоду чи від усього, що довелося почути і зрозуміти. Плащ було на кілька розмірів завеликий, підбитий хутром, тож я загорнулася в нього, мов у ковдру, й полегшено видихнула, відчувши тепло.

Тим часом Каспіан підійшов до вікна й визирнув у двір.