Розділ 4.

Сльози давно висохли, залишивши на обличчі відчуття стягнутої шкіри. Я сиділа нерухомо, дивлячись в одну точку і весь світ ніби завмер разом зі мною. Думки повільно, мляво пропливали в голові — уривки спогадів, здогадів, ніби шматочки скла, що відбивали один одного, але не складалися в єдину картину.

Дядько… Він же не був старим, навіть навпаки — повним сил. Жвавий, міцний, завжди на ногах. І, як мені здавалося, відповідальний. 

Чому він помер? Як сталося, що він не оплатив моє навчання? Як він міг про це забути?

Месьє Лакан припустив, що тепер моїм опікуном стане кузен Трістан.

Від думки про кузена всередині все стиснулося. Наші стосунки… М’яко кажучи, непрості. Чи захоче він платити за мою освіту? Чи вважатиме це за потрібне? Від нього тепер залежатиме все: моє навчання, наукова кар’єра, викладацькі плани. Все моє життя, яке я так чітко бачила попереду ще сьогодні вранці, тепер розмилося, затяглося густим непроникним туманом.

Я геть нічого не розуміла, і почувалася втомленою та виснаженою. 

Не знаю, скільки просиділа так, але раптом здригнулася всім тілом, коли помітила, що аудиторія потонула в густих сутінках. Якось непомітно, але пізній осінній вечір уже поглинув простір. У порожній, високій будівлі академії це лякало — здавалося, що стіни завмерли, прислухаючись до кожного мого руху. Я підхопила сумку, тихо, ніби боялася потривожити сон академії, та вийшла в коридор.

Зупинилась. Йти в гуртожиток? 

Розповідати Естель про смерть дядька Джаррета, про всі ці новини — я просто не могла. Ще ні. Але в голові виринули її слова… про його коханку. І ноги самі понесли мене вперед, до сходів, а далі я, мов на крилах злетіла на четвертий поверх, до кабінетів адміністрації й викладачів. Там я сповільнила крок, вдивляючись у таблички на дверях. Тут було майже темно — лиш слабке світло Селени* пробивалося крізь велике арочне вікно в кінці коридору.

Кабінет Катаріни знайшовся майже в кінці. Я завмерла перед дверима, прислухаючись.

Усередині — легкий шурхіт, ніби хтось ходив по кімнаті. Серце забилося голосніше, аж віддавало у вухах.

Але… що я їй скажу? Чи знає вона більше, ніж я? А раптом ці чутки про їхній роман із дядьком — просто плітки?

В сумнівах я подивилася у вікно. Селена, що ще кілька хвилин тому сяяла на небі, тепер поглинулась темним пасмом хмар. Коридор враз потонув у мороці — хоч око виколи.

Враз стало моторошно, а по спині пробігся холодок.

Мабуть, варто піти звідси…

Я вже повернулася щоб іти в бік сходів, як раптом двері одного з кабінетів відчинилися, і вузький сніп світла врізався у темряву, золотисто підсвітивши червону доріжку на підлозі.

Ой…

Мені здалося, серце спершу зупинилося, а потім зірвалося з місця, затарабанивши в грудях так, що аж важко стало дихати.

Тільки б не помітили… Тільки б не питали, що я тут роблю… Бо що я скажу? Що вночі без цілі нишпорю коридорами?

Паніка накрила хвилею — я різко озирнулася. Біля вікна в стіні виднілася ніша — напівкругле заглиблення з величезним вазоном на підставці у вигляді чаші. Не роздумуючи, я навшпиньки, майже не торкаючись підлоги, метнулася туди, ковзнула боком за вазон і притислася спиною до холодної вигнутої стіни, намагаючись розчинитися в тінях.

Я почула, як хтось вийшов із кабінету. Кроки — м’які, але впевнені, без підборів, важкуваті… Чоловік.

І він ішов просто до мене.

Серце підскочило ще вище — здається, воно билося вже не в грудях, а просто в горлі. Руки зрадницьки тремтіли, а на скронях виступили липкі краплі поту. Якщо він рушить до вікна — усе, кінець, мене засічуть. Я просто не уявляла, що скажу йому в цей момент, як поясню своє нічне ховання.

Кроки спинилися. Серце завмерло разом зі мною. Судячи з усього, він зупнився десь біля кабінету Катаріни. І просто стояв. Не заходив.

Чого він чекає? Що йому треба?

Зціпивши зуби і боячись навіть дихати, я стояла за кілька кроків від нього, втиснувшись у стіну, і молилася всім богам водночас, щоб він нарешті пішов звідсіля.

Аж раптом я відчула легкий, майже невловимий рух повітря, що ковзнув по моєму передпліччю.

Що за… Він що, магічить?

Я ледь втрималась, щоб не висунути голову й не глянути. А оце уже цікаво… Хтось із викладачів чи адміністрації, глухої ночі, біля кабінету Катаріни, та ще й чаклує? З огляду на те, що магія в академії дозволена лише на заняттях — це вже пахло скандалом.

Раптом у кабінеті Катаріни почулися кроки — вона наближалася до дверей.

І в наступну мить чоловік, кількома неймовірно швидкими, майже беззвучними кроками, опинився біля вікна — просто перед моєю схованкою. Мить — і ми вже дивимось одне на одного, однаково приголомшено.

Магістр Каспіан де Моран. Власною персоною.

Він дивився на мене згори вниз, свердлячи поглядом, у якому шок поступово згущувався, мов грозові хмари, в чисту, холодну злість.

Я застигла, вдавлюючись спиною в стіну так, ніби вона могла мене поглинути.