Розділ 2.

До кінця лекції я як не намагалась та не змогла вловити бодай крихту сенсу з того, що мовив наш новий магістр. Замість конспекту на сторінці залишилися тільки каракулі й одна химерна квітка, що мала бути символом трансмутації, але скоріше скидалася на жабу в істериці. Доведеться на перерві знову звертатися до Тієна з очима побитого єнота щоб дав переписати свій конспект.

А все — через голос. Цей його голос, чорт забирай. М’який, рівний, низький... Точно не з нашого світу. Наче хтось узяв мелодію нічної грози, перемішав із оксамитовим вином і додав трохи заспокійливого. Я б слухала його годинами — і на жаль, саме цим і займалась. Тільки от дивина — схоже, на інших цей ефект не поширювався. Решта адептів не впадали в транс, не мліли на місці й не забували, що таке «записати бодай одне слово».

Коли лекція скінчилась, я сунула конспект у сумку й підвелась, поки Тієн байдуже розтягував плечі, як кіт після сну.

— Тобі не здається це… ну, трохи дивним? — тихо запитала я, коли ми спускались вузькими сходами разом з натовпом адептів, що шуміли й котилися вниз як нестримна лавина. — Заміна викладача в кінці семестру?

— Ага, незвично, — погодився він без жодного ентузіазму. — Але всяке буває. Може, Девіль захворів. А може, його вкрали гобліни. Хто зна.

— Він на минулій лекції не виглядав хворим, — буркнула я, прикидаючи, скільки в ньому могло бути гоблінопритягувальної енергії. — Що з ним сталося?

Не те щоб я була шанувальницею магістра Девіля — його лекції могли б вилікувати безсоння навіть у демона, — але все одно щось тут не клеїлось. Занадто раптово, занадто незручно для мене. І поява цього магістра де Моран, зі його оксамитовим голосом й темними холодними очима.

Тієн тільки знизав плечима, мовляв: «Мене ці ваші інтриги факультету не цікавлять, покличте, як почнеться вибух».

Ми вийшли в коридор, що гудів, як вулик після того як туди сунув лапу голодний з зимової сплячки ведмідь. Лавіруючи між адептами, ми рухалися до аудиторії в західному крилі на семінар з магічного моделювання. Класика жанру — хто в протилежний бік, хто врізається в тебе з книжками, хто, здається, досі не отямився від практичних занять з управління магічними потоками.

— Чого він до мене вчепився? — вирвалось у мене. 

Тієн кинув на мене косий погляд і усміхнувся. Саме отак — як котик, що щойно скинув вазу з шафи.

— Він усе чув.

У мене всередині аж похололо. 

— Що чув? — прошепотіла я самими губами, з наївною вірою, що це не те, що я подумала.

Але мій друг тільки хмикнув і пішов далі, ніби щойно не залишив мене варитися у власному жаху.

— Твою невтішну оцінку його зовнішності, — нагадав Тієн тим самим тоном, яким зазвичай оголошують вирок суду. Без права на апеляцію.

— Ні… — простогнала я з дурною, але живучою надією. Глянула на нього з німим проханням «скажи, що це неправда».

Тієн співчутливо посміхнувся і коротко кивнув:

— Так.

— О боги… — простогнала я. — Одним словом зіпсувати стосунки з викладачем, від предмету якого залежить мій фінальний бал за семестр. Це треба вміти.

— Так, — підтвердив Тієн і, ніби цього було мало, додав: — А він, до речі, дуже злопам’ятний.

Ну дякую, друже. 

Ми саме дійшли до аудиторії, і я обернулася до хлопця.

— Ви з ним знайомі?

— Звісно, — пирхнув він. І щось у цьому пирханні було… особисте.

— Розповідай, — наказала я.

— Та нічого такого, — він спробував уникнути відвертої розмови. 

Ага. Нічого такого. Тобто або там були скандали, інтриги, трохи крові та прокльони до сьомого коліна, або й гірше — романтична драма з аристократичним пафосом.

Я наблизилася до Тієна впритул і тицьнула пальцем йому в груди.

— Значить так, віконте де Роган, — промовила я з холодною чіткістю, — Ви підставили мене. Ви — змусили — мене — сказати, що я думаю про магістра де Моран. І, знаючи, що цей… самозакоханний граф усе чув, не зупинили мене.

Останнє я, звісно, додала від себе. Але я знала, що він самозакоханий. Хіба може бути інакше? Усі аристократи такі, чи мені не знати?

— Тож, розповідай відверто: що між вами сталося?

Тієн важко зітхнув, узяв мене під руку і потягнув до найближчого вікна. І тоді, змовницьки нахилившись до мого вуха, прошепотів:

— У нас був конфлікт… через одну чарівну актрису.

Я спочатку розгубилась від таких інтимних деталей, але намагалась не подавати вигляду і чекала на продовження, але друг мовчав. 

— І що? — я виразно підняла брови, — Ви обидва закохалися в неї до нестями й билися на дуелі при повному місяці?

Тієн тільки скривився:

— Алісо, ніхто не б’ється на дуелі через якихось актрисульок. Це була скоріше битва гаманців… якщо ти розумієш, про що я. Вона подобалась нам обом. Але вибрала його. От і вся історія. Ти ж знаєш, я надовго такими дрібницями не заморочуюсь…